http://lib.aldebaran.ru/author/uaild_oskar/uaild_oskar_portret_doriana_greya/uaild_oskar_portret_doriana_greya__6.html

Оскар Уайлд. Портрет Дориана Грея
ГЛАВА VII

Дориан порывистым движением отвернулся от Сибилы и сел на диван.
  -- Вы убили мою любовь, -- пробормотал он, не поднимая глаз.
  Сибила удивленно посмотрела на него и рассмеялась. Дориан молчал. Она
подошла к нему и легко, одними пальчиками коснулась его волос. Потом стала
на колени и прильнула губами к его рукам. Но Дориан вздрогнул, отдернул
руки. Потом, вскочив с дивана, шагнул к двери.
  -- Да, да, -- крикнул он, -- вы убили мою любовь! Раньше вы волновали
мое воображение, -- теперь вы не вызываете во мне никакого интереса. Вы мне
просто безразличны. Я вас полюбил, потому что вы играли чудесно, потому что
я видел в вас талант, потому что вы воплощали в жизнь мечты великих поэтов,
облекали в живую, реальную форму бесплотные образы искусства. А теперь все
это кончено. Вы оказались только пустой и ограниченной женщиной. Боже, как я
был глуп!.. Каким безумием была моя любовь к вам! Сейчас вы для меня ничто.
Я не хочу вас больше видеть. Я никогда и не вспомню о вас, имени вашего не
произнесу. Если бы вы могли понять, чем вы были для меня... О господи, да
я... Нет, об этом и думать больно. Лучше бы я вас никогда не знал! Вы
испортили самое прекрасное в моей жизни. Как мало вы знаете о любви, если
можете говорить, что она убила в вас артистку! Да ведь без вашего искусства
вы -- ничто! Я хотел сделать вас великой, знаменитой. Весь мир преклонился
бы перед вами, и вы носили бы мое имя. А что вы теперь? Третьеразрядная
актриса с хорошеньким личиком.
  Сибила побледнела и вся дрожала. Сжав руки, она прошептала с трудом,
словно слова застревали у нее в горле:
  -- Вы ведь не серьезно это говорите, Дориан? Вы словно играете.
  -- Играю? Нет, играть я предоставляю вам, -- вы это делаете так хорошо!
-- едко возразил Дориан.
  Девушка поднялась с колен и подошла к нему. С трогательным выражением
душевной муки она положила ему руку на плечо и заглянула в глаза. Но Дориан
оттолкнул ее и крикнул:
  -- Не трогайте меня!
  У Сибилы вырвался глухой стон, и она упала к его ногам. Как затоптанный
цветок, лежала она на полу.
  -- Дориан, Дориан, не покидайте меня! -- шептала она с мольбой.-- Я так
жалею, что плохо играла сегодня. Это оттого, что я все время думала о вас. Я
попробую опять... Да, да, я постараюсь... Любовь пришла так неожиданно. Я,
наверное, этого и не знала бы, если бы вы меня не поцеловали... если бы мы
не поцеловались тогда... Поцелуй меня еще раз, любимый! Не уходи, я этого не
переживу... Не бросай меня! Мой брат... Нет, нет, он этого не думал, он
просто пошутил... Ох, неужели ты не можешь меня простить? Я буду работать
изо всех сил и постараюсь играть лучше. Не будь ко мне жесток, я люблю тебя
больше всего на свете. Ведь я только раз не угодила тебе. Ты, конечно, прав,
Дориан, -- мне не следовало забывать, что я артистка... Это было глупо, но я
ничего не могла с собой поделать. Не покидай меня, Дориан, не уходи!..
  Захлебываясь бурными слезами, она корчилась на полу, как раненое
животное, а Дориан Грей смотрел на нее сверху с усмешкой высокомерного
презрения на красиво очерченных губах. В страданиях тех, кого разлюбили,
всегда есть что-то смешное. И слова и слезы Сибилы казались Дориану
нелепомелодраматичными и только раздражали его.
  -- Ну, я ухожу, -- сказал он наконец спокойно и громко.-- Не хотел бы я
быть бессердечным, но я не могу больше встречаться с вами. Вы меня
разочаровали.

http://www.online-literature.com/wilde/dorian_gray/7/

Oscar Wilde. The Picture of Dorian Gray
Chapter 7

He flung himself down on the sofa and turned away his face.
"You have killed my love," he muttered.

She looked at him in wonder and laughed. He made no answer.
She came across to him, and with her little fingers stroked
his hair. She knelt down and pressed his hands to her lips.
He drew them away, and a shudder ran through him.

Then he leaped up and went to the door. "Yes," he cried,
"you have killed my love. You used to stir my imagination.
Now you don't even stir my curiosity. You simply produce no effect.
I loved you because you were marvellous, because you had genius
and intellect, because you realized the dreams of great
poets and gave shape and substance to the shadows of art.
You have thrown it all away. You are shallow and stupid.
My God! how mad I was to love you! What a fool I have been!
You are nothing to me now. I will never see you again.
I will never think of you. I will never mention your name.
You don't know what you were to me, once. Why, once . . . Oh,
I can't bear to think of it! I wish I had never laid
eyes upon you! You have spoiled the romance of my life.
How little you can know of love, if you say it mars your art!
Without your art, you are nothing. I would have made
you famous, splendid, magnificent. The world would
have worshipped you, and you would have borne my name.
What are you now? A third-rate actress with a pretty
face."

The girl grew white, and trembled. She clenched her hands together,
and her voice seemed to catch in her throat. "You are not serious, Dorian?"
she murmured. "You are acting."

"Acting! I leave that to you. You do it so well," he answered bitterly.

She rose from her knees and, with a piteous expression of pain
in her face, came across the room to him. She put her hand
upon his arm and looked into his eyes. He thrust her back.
"Don't touch me!" he cried.

A low moan broke from her, and she flung herself at his feet
and lay there like a trampled flower. "Dorian, Dorian,
don't leave me!" she whispered. "I am so sorry I didn't act well.
I was thinking of you all the time. But I will try--indeed, I
will try. It came so suddenly across me, my love for you.
I think I should never have known it if you had not kissed me--
if we had not kissed each other. Kiss me again, my love.
Don't go away from me. I couldn't bear it. Oh! don't go away
from me. My brother . . . No; never mind. He didn't mean it.
He was in jest. . . . But you, oh! can't you forgive me for
to-night? I will work so hard and try to improve. Don't be cruel
to me, because I love you better than anything in the world.
After all, it is only once that I have not pleased you.
But you are quite right, Dorian. I should have shown
myself more of an artist. It was foolish of me, and yet I
couldn't help it. Oh, don't leave me, don't leave me."
A fit of passionate sobbing choked her. She crouched on
the floor like a wounded thing, and Dorian Gray, with his
beautiful eyes, looked down at her, and his chiselled lips curled
in exquisite disdain. There is always something ridiculous
about the emotions of people whom one has ceased to love.
Sibyl Vane seemed to him to be absurdly melodramatic.
Her tears and sobs annoyed him.

"I am going," he said at last in his calm clear voice.
"I don't wish to be unkind, but I can't see you again.
You have disappointed me."

http://gutenberg.spiegel.de/?id=5&xid=3119&kapitel=1#gb_found

Das Bildnis des Dorian Gray
Siebentes Kapitel

Er warf sich auf das Sofa und wandte das Gesicht weg. »Du hast meine Liebe getötet,« murmelte er.

Sie blickte ihn staunend an und lachte. Er gab keine Antwort. Sie ging zu ihm und streichelte mit ihren kleinen Fingern sein Haar. Sie kniete nieder und drückte seine Hände an ihre Lippen. Er zog sie weg, und ein Schaudern überlief ihn.

Dann sprang er auf und näherte sich der Tür. »Ja,« rief er, »du hast meine Liebe getötet! Du hattest meine Phantasie entfesselt. Jetzt fesselst du nicht einmal meine Neugier. Du bringst einfach keine Wirkung hervor. Ich liebte dich, weil du wie ein Wunder warst, weil du Genie und Geist hattest, weil du die Träume großer Dichter verwirklichtest und den Schatten der Kunst Körper und Gestalt gabst. Du hast das alles weggeworfen. Du bist seicht und stumpf. Mein Gott! was für ein Wahnsinn war es, dich zu lieben! Was für ein Narr bin ich gewesen! Du bist mir jetzt nichts. Ich will dich nie wiedersehn. Ich will nie an dich denken. Ich will nie deinen Namen nennen. Du weißt nicht, was du einmal für mich warst. Ja gewiß, einmal... Oh, ich ertrage es nicht, daran zu denken! Ich wollte, ich hätte dich nie gesehn! Du hast das Gedicht meines Lebens vernichtet. Wie wenig mußt du von der Liebe wissen, wenn du sagst, sie löscht deine Kunst aus! Ohne deine Kunst bist du nichts. Ich hätte dich berühmt, von Glanz umstrahlt, herrlich gemacht. Die Welt hätte dich angebetet, und du hättest meinen Namen getragen. Was bist du jetzt? Eine Schauspielerin dritten Ranges mit einer hübschen Larve.«

Das Mädchen war totenblaß geworden und zitterte. Sie rang die Hände, und die Stimme schien ihr in der Kehle stecken zu bleiben. »Du sprichst nicht im Ernst, Dorian!« flüsterte sie. »Du verstellst dich!«

»Verstellen! Das überlasse ich dir. Du verstehst dich so gut auf diese Kunst,« antwortete er in bitterstem Tone.

Sie erhob sich und trat mit einem jammervollen Ausdruck der Qual im Gesicht auf ihn zu. Sie legte ihm die Hand auf den Arm und blickte ihm in die Augen. Er stieß sie zurück. »Rühr mich nicht an!« schrie er.

Ein leises Stöhnen entrang sich ihr, und sie warf sich ihm zu Füßen und lag da wie eine zertretene Blume. »Dorian, Dorian, verlaß mich nicht!« flüsterte sie. »Es tut mir so leid, daß ich nicht gut gespielt habe. Ich dachte immer an dich. Aber ich will es versuchen – wahrhaftig, ich will es versuchen. So plötzlich kam das über mich, meine Liebe zu dir. Ich glaube, ich hätte nie darum gewußt, wenn du mich nicht geküßt hättest – wenn wir uns nicht geküßt hätten. Küsse mich, Geliebter! Geh nicht von mir! Ich könnte es nicht aushalten. Oh, geh nicht von mir! Mein Bruder... nein, nichts davon. Er sprach nicht im Ernst. Er scherzte ... Aber du, oh! Kannst du mir das von heute abend nicht verzeihen? Ich will so sehr arbeiten und besser zu werden suchen. Sei nicht grausam zu mir, weil ich dich mehr liebe als alles in der Welt. Schließlich, ich habe dir ein einziges Mal nicht gefallen. Aber du hast schon recht, Dorian. Ich hätte mehr von einer Künstlerin in mir haben sollen. Es war närrisch von mir; und doch konnte ich nicht anders. Oh, verlaß mich nicht, verlaß mich nicht!« Krampfhaftes Schluchzen erstickte ihre Stimme. Sie duckte sich wie ein wundes Tier zu Boden, und Dorian Gray sah mit seinen schönen Augen auf sie herunter, und seine scharf geschnittenen Lippen kräuselten sich in höchster Verachtung. Die Gefühle und Erregungen der Menschen, die man nicht mehr liebt, haben immer etwas Lächerliches an sich. Sibyl Vane schien ihm bis zum Komischen melodramatisch zu sein. Ihre Tränen und Seufzer ermüdeten ihn.

»Ich gehe,« sagte er schließlich mit seiner hellen, ruhigen Stimme. »Ich möchte nicht unfreundlich sein, aber ich kann dich nicht mehr sehen. Du hast mich enttäuscht.«

http://fr.wikisource.org/wiki/Le_Portrait_de_Dorian_Gray/VII

Le Portrait de Dorian Gray
Chapitre VII

Il tomba sur le sofa et détourna la tête.

– Vous avez tué mon amour ! murmura-t-il.

Elle le regarda avec admiration et se mit à rire...

Il ne dit rien. Elle vint près de lui et de ses petits doigts lui caressa les cheveux. Elle s’agenouilla, lui baisant les mains... Il les retira, pris d’un frémissement. Il se dressa soudain et marcha vers la porte.

– Oui, clama-t-il, vous avez tué mon amour ! Vous avez dérouté mon esprit ! Maintenant vous ne pouvez même exciter ma curiosité ! Vous n’avez plus aucun effet sur moi ! Je vous aimais parce que vous étiez admirable, parce que vous étiez intelligente et géniale, parce que vous réalisiez les rêves des grands poètes et que vous donniez une forme, un corps, aux ombres de l’Art ! Vous avez jeté tout cela ! vous êtes stupide et bornée !... Mon Dieu ! Combien je fus fou de vous aimer ! Quel insensé je fus !... Vous ne m’êtes plus rien ! Je ne veux plus vous voir ! Je ne veux plus penser à vous ! Je ne veux plus me rappeler votre nom ! Vous ne pouvez vous douter ce que vous étiez pour moi, autrefois... Autrefois !... Ah ! je ne veux plus penser à cela ! Je désirerais ne vous avoir jamais vue... Vous avez brisé le roman de ma vie ! Comme vous connaissez peu l’amour, pour penser qu’il eût pu gâter votre art !... Vous n’êtes rien sans votre art... Je vous aurais faite splendide, fameuse, magnifique ! le monde vous aurait admirée et vous eussiez porté mon nom !... Qu’êtes-vous maintenant ?... Une jolie actrice de troisième ordre !

La jeune fille pâlissait et tremblait. Elle joignit les mains, et d’une voix qui s’arrêta dans la gorge :

– Vous n’êtes pas sérieux, Dorian, murmura-t-elle ; vous jouez !...

– Je joue !... C’est bon pour vous, cela ; vous y réussissez si bien, répondit-il amèrement.

Elle se releva, et une expression pitoyable de douleur sur la figure, elle traversa le foyer et vint vers lui. Elle mit la main sur son bras et le regarda dans les yeux. Il l’éloigna...

– Ne me touchez pas, cria-t-il.

Elle poussa un gémissement triste, et s’écroulant à ses pieds, elle resta sans mouvement, comme une fleur piétinée.

– Dorian, Dorian, ne m’abandonnez pas, souffla-t-elle. Je suis désolée d’avoir si mal joué ; je pensais à vous tout le temps ; mais j’essaierai... oui, j’essaierai... Cela me vint si vite, cet amour pour vous... Je pense que je l’eusse toujours ignoré si vous ne m’aviez pas embrassé... Si nous ne nous étions pas embrassés... Embrasse-moi encore, mon amour... Ne t’en va pas ! Je ne pourrais le supporter ! Oh ! ne t’en va pas !... Mon frère... Non, ça ne fait rien ! Il ne voulait pas dire cela... il plaisantait !... Mais vous, pouvez-vous m’oublier à cause de ce soir ? Je veux tant travailler et essayer de faire des progrès. Ne me sois pas cruel parce que je t’aime mieux que tout au monde ! Après tout, c’est la seule fois que je t’ai déplu... Tu as raison. Dorian... J’aurais dû me montrer mieux qu’une artiste... C’était fou de ma part... et cependant, je n’ai pu faire autrement... Oh ! ne me quitte pas ! ne m’abandonne pas !...

Une rafale de sanglots passionnés la courba... Elle s’écrasa sur le plancher comme une chose blessée. Dorian Gray la regardait à terre, ses lèvres fines retroussées en un suprême dédain. Il y a toujours quelque chose de ridicule dans les émotions des personnes que l’on a cessé d’aimer ; Sibyl Vane lui semblait absurdement mélodramatique. Ses larmes et ses sanglots l’ennuyaient...

– Je m’en vais, dit-il, d’une calme voix claire. Je ne veux pas être cruel davantage, mais je ne puis vous revoir. Vous m’avez dépouillé de toutes mes illusions...

http://www.bibliotecasvirtuales.com/biblioteca/OtrosAutoresdelaLiteraturaUniversal/OscarWilde/ElretratodeDorianGray/capituloVII.asp

El Retrato de Dorian Gray
Capítulo VII

Dorian se dejó caer en el sofá y evitó mirarla. 

-Has matado mi amor -murmuró.

Sibyl lo miró asombrada y se echó a reír. El muchacho no respondió. Ella se acercó, y con una mano le acarició el pelo. A continuación se arrodilló y se apoderó de sus manos, besándoselas. Dorian las retiró, estremecido por un escalofrío.

Luego se puso en pie de un salto, dirigiéndose hacia la puerta.

-Sí -exclamó-; has matado mi amor. Eras un estímulo para mi imaginación. Ahora ni siquiera despiertas mi curiosidad. No tienes ningún efecto sobre mí. Te amaba porque eras maravillosa, porque tenías genio e inteligencia, porque hacías reales los sueños de los grandes poetas y dabas forma y contenido a las sombras del arte. Has tirado todo eso por la ventana. Eres superficial y estúpida. ¡Cielo santo! ¡Qué loco estaba al quererte! ¡Qué imbécil he sido! Ya no significas nada para mí. Nunca volveré a verte. Nunca pensaré en ti. Nunca mencionaré tu nombre. No te das cuenta de lo que representabas para mí. Pensarlo me resulta intolerable. ¡Quisiera no haberte visto nunca! Has destruido la poesía de mi vida. ¡Qué poco sabes del amor si dices que ahoga el arte! Sin el arte no eres nada. Yo te hubiera hecho famosa, espléndida, deslumbrante. El mundo te hubiera adorado, y habrías llevado mi nombre. Pero, ahora, ¿qué eres? Una actriz de tercera categoría con una cara bonita.

Sibyl palideció y empezó a temblar. Juntó las manos, apretándolas mucho, y dijo, con una voz que se le perdía en la garganta:

-No hablas en serio, ¿verdad, Dorian? -murmuró-. Estás actuando.

-¿Actuando? Eso lo dejo para ti, que lo haces tan bien -respondió él con amargura.

Alzándose de donde se había arrodillado y, con una penosa expresión de dolor en el rostro, la muchacha cruzó la habitación para acercarse a él. Le puso la mano en el brazo, mirándole a los ojos. Dorian la apartó con violencia.

-¡No me toques! -gritó.

A Sibyl se le escapó un gemido apenas audible mientras se arrojaba a sus pies, quedándose allí como una flor pisoteada.

-¡No me dejes, Dorian! -susurró-. Siento no haber interpretado bien mi papel. Pensaba en ti todo el tiempo. Pero lo intentaré, claro que lo intentaré. Se me presentó tan de repente..., mi amor por ti. Creo que nunca lo habría sabido si no me hubieras besado, si no nos hubiéramos besado. Bésame otra vez, amor mío. No te alejes de mí. No lo soportaría. No me dejes. Mi hermano... No; es igual. No sabía lo que decía. Era una broma... Pero tú, ¿no me puedes perdonar lo que ha pasado esta noche? Trabajaré muchísimo y me esforzaré por mejorar. No seas cruel conmigo, porque te amo más que a nada en el mundo. Después de todo, sólo he dejado de complacerte en una ocasión. Pero tienes toda la razón, Dorian, tendría que haber demostrado que soy una artista. Qué cosa tan absurda; aunque, en realidad, no he podido evitarlo. No me dejes, por favor -un ataque de apasionados sollozos la atenazó. Se encogió en el suelo como una criatura herida, y los labios bellamente dibujados de Dorian Gray, mirándola desde lo alto, se curvaron en un gesto de consumado desdén. Las emociones de las personas que se ha dejado de amar siempre tienen algo de ridículo. Sibyl Vane le resultaba absurdamente melodramática. Sus lágrimas y sus sollozos le importunaban.

-Me voy -dijo por fin, con voz clara y tranquila-. No quiero parecer descortés, pero me será imposible volver a verte. Me has decepcionado.

http://ukrlib.com/DorianGrey.html

Портрет Доріана Грея
Розділ VII

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл. 

— Ви вбили моє кохання... — промурмотів він. 

Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши навколішки, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей. 

— Так! — вигукнув він. — Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє, бездарне створіння, та й годі. О Господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим недавно ще були для мене... О, недавно!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. І навіщо тільки ви трапили мені на очі! Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім'я... А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким обличчям, та й ото! 

Сполотнівши дівчина вся затряслась дрібним дрожем. Вона стиснула руки і насилу пробелькотіла, немовби слова застрявали їй у горлі: 

— Ви ж це не серйозно, Доріане? Ви так наче граєте... 

— Граю! Це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить! — уїдливо кинув Доріан. 

Сібіл підвелась і підступила до нього. Болісно скулившись лицем, вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її. 

— Не торкайтесь мене! 

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче стоптана квітка. 

— Доріане, Доріане, не кидайте мене! — шепотіла вона. — Простіть мені, що я сьогодні так погано грала, — адже ввесь час тільки ви один були в мене на думці!.. Але я спробую... Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання... Мабуть, я б його й не відчула, якби ви не поцілували мене... якби ми не поцілувались тоді... Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо... Мій брат... Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував... Але ви, Доріане... Невже ви не простите мені сьогоднішній вечір? Я вперто працюватиму, я всіх сил докладу!.. Не будьте такий жорстокий зі мною, я ж люблю вас над усе на світі. Адже тільки однісінький раз моя гра не сподобалась вам! Ваша правда, Доріане, — мені не слід було забувати, що я актриса. Я знаю, це в мене по-дурному вийшло, але я нічого не могла з собою подіяти. О, не кидайте мене, Доріане, не кидайте!.. 

Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звірятко, а Доріан Ґрей дивився на неї згори своїми прегарними очима, і його виточені уста кривились у пиховитій зневазі. Почуття людей, яких розлюбили, завжди чимось смішні. І слова, і ридання Сібіл видавались Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки осоругу. 

— Я йду, — сказав він нарешті спокійно й чітко. — Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.

http://www.rodoni.ch/busoni/bibliotechina/wilde/ritratto2.html

"Il ritratto di Dorian Gray" di Wilde, Oscar

Dorian Gray si lasciò cadere sul divano e distolse il viso. "Tu hai ucciso il mio amore," mormorò.
Lei lo guardò stupita e rise. Dorian non rispose. Si avvicinò a lui e con le piccole dita gli accarezzò i capelli, poi si inginocchiò portando le sue mani alle labbra. Lui le ritrasse e rabbrividì.
Poi si alzò e si avvicinò alla porta. "Sì," esclamò, "hai ucciso il mio amore. Prima stimolavi la mia immaginazione, ora non stimoli nemmeno la mia curiosità. Semplicemente, non provochi in me nessuna reazione. Ti amavo perché eri meravigliosa, perché eri intelligente e dotata, perché facevi vivere i sogni di grandi poeti e rafforzavi e materializzavi le ombre dell'arte. Hai gettato via tutto, sei stupida e superficiale. Mio Dio! Che pazzo sono stato ad amarti! Che stupido sono stato! Adesso non sei più nulla per me. Non ti rivedrò più, non ti penserò più, non pronuncerò più il tuo nome. Tu non sai che cosa rappresentavi per me una volta. Come mai... oh, non riesco a pensarci! Vorrei non aver mai posato lo sguardo su di te! Tu hai rovinato il più bell'episodio d'amore della mia vita. Come conosci poco l'amore se pensi che guasti la tua arte! Senza di essa non sei nulla. Ti avrei resa famosa, splendida, magnifica. Il mondo ti avrebbe adorata e tu avresti portato il mio nome. Che cosa sei adesso? Un'attrice di terz'ordine dal viso grazioso."
La ragazza impallidì e fu scossa da un tremito. Si strinse le mani e la voce le si bloccò in gola. "Non dirai sul serio, Dorian?" mormorò. "Stai recitando."
"Recitare! Lo lascio fare a te. Sei così brava," rispose lui, amaro. Sibyl si rialzò e con una pietosa espressione di sofferenza si avvicinò a lui. Gli posò una mano sul braccio e lo guardò negli occhi. Lui la respinse. "Non toccarmi!" disse con forza.
Con un fievole gemito Sibyl si gettò ai suoi piedi e rimase immobile come un fiore calpestato. "Dorian! Dorian! Non lasciarmi!" sussurrò. "Mi dispiace tanto di non aver recitato bene. Ho pensato a te tutto il tempo. Ma proverò... davvero, proverò. Mi ha travolto così improvvisamente, il mio amore per te. Credo che non me ne sarei mai resa conto se non mi avessi baciata... se non ci fossimo baciati. Baciami ancora, amore mio. Non andartene via. Non potrei sopportarlo. Oh, non andartene via. Mio fratello... no, non importa, non diceva sul serio, scherzava... Ma tu, oh, non puoi perdonarmi questa sera? Lavorerò intensamente e cercherò di migliorare. Non essere crudele con me perché ti amo più di qualunque cosa al mondo. Dopo tutto, solo per una volta non ti ho soddisfatto. Ma hai perfettamente ragione, Dorian. Avrei dovuto comportarmi più da artista. Sono stata sciocca, ma non potevo farne a meno. Oh, non lasciarmi, non lasciarmi." Fu scossa da singhiozzi appassionati. Era rannicchiata sul pavimento come una bestiola ferita e Dorian Gray la guardava dall'alto con quei suoi occhi meravigliosi. Le labbra finemente cesellate erano piegate in un'espressione di squisito disprezzo. Vi è sempre qualche cosa di ridicolo nelle emozioni delle persone che non si amano più. Sibyl Vane gli sembrava assurdamente melodrammatica. Le sue lacrime e i suoi singhiozzi lo infastidivano.
"Me ne vado," disse alla fine con la sua voce calma e chiara. "Non vorrei essere scortese, ma non posso rivederti più. Mi hai deluso."