Среда, 26.07.2017, 05:35
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Мини-чат
200
English at Work
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Вход на сайт
Поиск
Tegs
BBC: News
At University
Главная » Файлы » Тексты для сопоставительного анализа » Художественный перевод: ИЯ (английский) - ПЯ (русский)

Mark Twain 'The Adventures of Huckleberry Finn'
02.12.2009, 22:43

Mark Twain ‘The Adventures of Huckleberry Finn’

CHAPTER IV.

WELL, three or four months run along, and it was well into the winter now. I had been to school most all the time and could spell and read and write just a little, and could say the multiplication table up to six times seven is thirty-five, and I don't reckon I could ever get any further than that if I was to live forever. I don't take no stock in mathematics, any- way.

At first I hated the school, but by and by I got so I could stand it. Whenever I got uncommon tired I played hookey, and the hiding I got next day done me good and cheered me up. So the longer I went to school the easier it got to be. I was getting sort of used to the widow's ways, too, and they warn't so raspy on me. Living in a house and sleeping in a bed pulled on me pretty tight mostly, but before the cold weather I used to slide out and sleep in the woods sometimes, and so that was a rest to me. I liked the old ways best, but I was getting so I liked the new ones, too, a little bit. The widow said I was coming along slow but sure, and doing very satisfactory. She said she warn't ashamed of me.

One morning I happened to turn over the salt-cellar at breakfast. I reached for some of it as quick as I could to throw over my left shoulder and keep off the bad luck, but Miss Watson was in ahead of me, and crossed me off. She says, "Take your hands away, Huckleberry; what a mess you are always making!" The widow put in a good word for me, but that warn't going to keep off the bad luck, I knowed that well enough. I started out, after breakfast, feeling worried and shaky, and wondering where it was going to fall on me, and what it was going to be. There is ways to keep off some kinds of bad luck, but this wasn't one of them kind; so I never tried to do anything, but just poked along low-spirited and on the watch-out.

I went down to the front garden and clumb over the stile where you go through the high board fence. There was an inch of new snow on the ground, and I seen somebody's tracks. They had come up from the quarry and stood around the stile a while, and then went on around the garden fence. It was funny they hadn't come in, after standing around so. I couldn't make it out. It was very curious, somehow. I was going to follow around, but I stooped down to look at the tracks first. I didn't notice anything at first, but next I did. There was a cross in the left boot-heel made with big nails, to keep off the devil.

I was up in a second and shinning down the hill. I looked over my shoulder every now and then, but I didn't see nobody. I was at Judge Thatcher's as quick as I could get there. He said:

"Why, my boy, you are all out of breath. Did you come for your interest?"

"No, sir," I says; "is there some for me?"

"Oh, yes, a half-yearly is in last night -- over a hundred and fifty dollars. Quite a fortune for you. You had better let me invest it along with your six thousand, because if you take it you'll spend it."

"No, sir," I says, "I don't want to spend it. I don't want it at all -- nor the six thousand, nuther. I want you to take it; I want to give it to you -- the six thousand and all."

He looked surprised. He couldn't seem to make it out. He says:

"Why, what can you mean, my boy?"

I says, "Don't you ask me no questions about it, please. You'll take it -- won't you?"

He says:

"Well, I'm puzzled. Is something the matter?"

"Please take it," says I, "and don't ask me nothing -- then I won't have to tell no lies."

He studied a while, and then he says:

"Oho-o! I think I see. You want to SELL all your property to me -- not give it. That's the correct idea."

Then he wrote something on a paper and read it over, and says:

"There; you see it says 'for a consideration.' That means I have bought it of you and paid you for it. Here's a dollar for you. Now you sign it."

So I signed it, and left.

Miss Watson's nigger, Jim, had a hair-ball as big as your fist, which had been took out of the fourth stomach of an ox, and he used to do magic with it. He said there was a spirit inside of it, and it knowed everything. So I went to him that night and told him pap was here again, for I found his tracks in the snow. What I wanted to know was, what he was going to do, and was he going to stay? Jim got out his hair-ball and said something over it, and then he held it up and dropped it on the floor. It fell pretty solid, and only rolled about an inch. Jim tried it again, and then another time, and it acted just the same. Jim got down on his knees, and put his ear against it and listened. But it warn't no use; he said it wouldn't talk. He said sometimes it wouldn't talk without money. I told him I had an old slick counterfeit quarter that warn't no good because the brass showed through the silver a little, and it wouldn't pass nohow, even if the brass didn't show, because it was so slick it felt greasy, and so that would tell on it every time. (I reckoned I wouldn't say nothing about the dollar I got from the judge.) I said it was pretty bad money, but maybe the hair-ball would take it, because maybe it wouldn't know the difference. Jim smelt it and bit it and rubbed it, and said he would manage so the hair-ball would think it was good. He said he would split open a raw Irish potato and stick the quarter in between and keep it there all night, and next morning you couldn't see no brass, and it wouldn't feel greasy no more, and so anybody in town would take it in a minute, let alone a hair-ball. Well, I knowed a potato would do that before, but I had forgot it.

Jim put the quarter under the hair-ball, and got down and listened again. This time he said the hair- ball was all right. He said it would tell my whole fortune if I wanted it to. I says, go on. So the hair- ball talked to Jim, and Jim told it to me. He says:

"Yo' ole father doan' know yit what he's a-gwyne to do. Sometimes he spec he'll go 'way, en den agin he spec he'll stay. De bes' way is to res' easy en let de ole man take his own way. Dey's two angels hoverin' roun' 'bout him. One uv 'em is white en shiny, en t'other one is black. De white one gits him to go right a little while, den de black one sail in en bust it all up. A body can't tell yit which one gwyne to fetch him at de las'. But you is all right. You gwyne to have considable trouble in yo' life, en con- sidable joy. Sometimes you gwyne to git hurt, en sometimes you gwyne to git sick; but every time you's gwyne to git well agin. Dey's two gals flyin' 'bout you in yo' life. One uv 'em's light en t'other one is dark. One is rich en t'other is po'. You's gwyne to marry de po' one fust en de rich one by en by. You wants to keep 'way fum de water as much as you kin, en don't run no resk, 'kase it's down in de bills dat you's gwyne to git hung."

When I lit my candle and went up to my room that night there sat pap -- his own self!

 

Марк Твен «Приключение Гекльберри Финна»

ГЛАВА IV

Ну так вот, прошло месяца три или четыре, и зима уж давно наступила.
Я почти что каждый день ходил в школу, научился складывать слова, читать
и писать немножко и выучил таблицу умножения наизусть до шестью семь -
тридцать пять, а дальше, я так думаю, мне нипочем не одолеть, хоть до
ста лет учись. Да и вообще я математику не очень люблю.

Сперва я эту самую школу терпеть не мог, а потом ничего, стал привы-
кать понемножку. Когда мне, бывало, уж очень надоест, я удеру с уроков,
а на следующий день учитель меня выпорет; это шло мне на пользу и здоро-
во подбадривало. Чем дольше я ходил в школу, тем мне становилось легче.
И ко всем порядкам у вдовы я тоже мало-помалу привык - как-то притердел-
ся. Всего тяжелей было приучаться жить в доме и спать на кровати; только
до наступления холодов я все-таки иной раз удирал на волю и спал в лесу,
и это было вроде отдыха. Старое житье мне было больше по вкусу, но и к
новому я тоже стал привыкать, оно мне начало даже нравиться. Вдова гово-
рила, что я исправляюсь понемножку и веду себя не так уж плохо. Говори-
ла, что ей за меня краснеть не приходится.

Как-то утром меня угораздило опрокинуть за завтраком солонку. Я пос-
корей схватил щепотку соли, чтобы перекинуть ее через левое плечо и от-
вести беду, но тут мисс Уотсон подоспела некстати и остановила меня. Го-
ворит: "Убери руки, Гекльберри! Вечно ты насоришь кругом!" Вдова за меня
заступилась, только поздно, беду все равно уже нельзя было отвести, это
я отлично знал. Я вышел из дому, чувствуя себя очень неважно, и все ло-
мал голову, где эта беда надо мной стрясется и какая она будет. В неко-
торых случаях можно отвести беду, только это был не такой случай, так
что я и не пробовал ничего делать, а просто шатался по городу в самом
унылом настроении и ждал беды.

Я вышел в сад и перебрался по ступенькам через высокий деревянный за-
бор. На земле было с дюйм только что выпавшего снега, и я увидел на сне-
гу следы: кто-то шел от каменоломни, потоптался немного около забора,
потом пошел дальше. Странно было, что он не завернул в сад, простояв
столько времени у забора. Я не мог понять, в чем дело. Что-то уж очень
чудно... Я хотел было пойти по следам, но сперва нагнулся, чтобы разгля-
деть их. Сначала я ничего особенного не замечал, а потом заметил: на ле-
вом каблуке был набит крест из больших гвоздей, чтобы отводить нечистую
силу. В одну минуту я кубарем скатился с горы. Время от времени я огля-
дывался, но никого не было видно. Я побежал к судье Тэтчеру. Он сказал:

- Ну, милый, ты совсем запыхался. Ведь ты пришел за процентами?

- Нет, сэр, - говорю я. - А разве для меня что-нибудь есть?

- Да, вчера вечером я получил за полгода больше ста пятидесяти долла-
ров. Целый капитал для тебя. Я лучше положу их вместе с остальными
шестью тысячами, а не то ты истратишь их, если возьмешь.

- Нет, сэр, - говорю, - я не хочу их тратить. Мне их совсем не надо -
ни шести тысяч, ничего. Я хочу, чтобы вы их взяли себе - и шесть тысяч,
и все остальное.

Он, как видно, удивился и не мог понять, в чем дело, потому что спро-
сил:

- Как? Что ты этим хочешь сказать?

- Я говорю: не спрашивайте меня ни о чем, пожалуйста. Возьмите лучше
мои деньги... Ведь возьмете?

Он говорит:

- Право, не знаю, что тебе сказать... А что случилось?

- Пожалуйста, возьмите их, - говорю я, - и не спрашивайте меня - тог-
да мне не придется врать.

Судья задумался, а потом говорит:

- О-о! Кажется, понимаю. Ты хочешь уступить мне свой капитал, а не
подарить. Вот это правильно.

Потом написал что-то на бумажке, перечел про себя и говорит:

- Вот видишь, тут сказано: "За вознаграждение". Это значит, что я
приобрел у тебя твой капитал и заплатил за это. Вот тебе доллар. Распи-
шись теперь.

Я расписался и ушел.

У Джима, негра мисс Уотсон, был большой волосяной шар величиной с ку-
лак; он его вынул из бычьего сычуга и теперь гадал на нем. Джим говорил,
что в шаре будто бы сидит дух и этот дух все знает. Вот я и пошел вече-
ром к Джиму и рассказал ему, что отец опять здесь, я видел его следы на
снегу. Мне надо было знать, что он собирается делать и останется здесь
или нет. Джим достал шар, что-то пошептал над ним, а потом подбросил и
уронил на пол. Шар упал, как камень, и откатился не дальше чем на дюйм.
Джим попробовал еще раз и еще раз; получалось все то же самое. Джим стал
на колени, приложил ухо к шару и прислушался. Но толку все равно никако-
го не было; Джим сказал, что шар не хочет говорить. Бывает иногда, что
без денег шар нипочем не станет говорить. У меня нашлась старая фальши-
вая монета в четверть доллара, которая никуда не годилась, потому что медь просвечивала сквозь серебро; но даже и без этого ее нельзя было
сбыть с рук - такая она сделалась скользкая, точно сальная на ощупь:
сразу видать, в чем дело. (Я решил лучше не говорить про доллар, который
мне дал судья.) Я сказал, что монета плохая, но, может, шар ее возьмет,
не все ли ему равно. Джим понюхал ее, покусал, потер и обещал сделать
так, что шар примет ее за настоящую. Надо разрезать сырую картофелину
пополам, положить в нее монету на всю ночь, а наутро меди уже не будет
заметно и на ощупь она не будет скользкая, так что ее ив городе кто
угодно возьмет с удовольствием, а не то что волосяной шар. А ведь я и
раньше знал, что картофель помогает в таких случаях, только позабыл про
это.

Джим сунул монету под шар и лег и опять прислушался. На этот раз все
оказалось в порядке. Он сказал, что теперь шар мне всю судьбу предска-
жет, если я захочу. "Валяй", - говорю. Вот шар и стал нашептывать Джиму,
а Джим пересказывал мне. Он сказал:

- Ваш папаша сам еще не знает, что ему делать. То думает, что уйдет,
а другой раз думает, что останется. Всего лучше ни о чем не беспоко-
иться, пускай старик сам решит, как ему быть. Около него два ангела.
Один весь белый, так и светится а другой - весь черный. Белый его поу-
чит-поучит добру, а потом прилетит черный и все дело испортит. Пока еще
нельзя сказать который одолеет в конце концов. У вас в жизни будет много
горя, ну и радости тоже порядочно. Иной раз и биты будете, будете бо-
леть, но все обойдется в конце концов. В вашей жизни вам встретятся две
женщины. Одна блондинка, а другая брюнетка. Одна богатая, а другая бед-
ная. Вы сперва женитесь на бедной, а потом и на богатой. Держитесь как
можно дальше от воды, чтобы чего-нибудь не случилось, потому вам на роду
написано, что вы кончите жизнь на виселице.

Когда я вечером зажег свечку и вошел к себе в комнату, оказалось, что
там сидит мой родитель собственной персоной!

 

Mark Twain ‘Las aventuras de Huckleberry Finn’

Capítulo 4

Bueno, pasaron tres o cuatro meses y ya estaba bien entrado el invierno. Había ido a la escuela casi todo el tiempo, me sabía las letras y leer y escribir un poco y me sabía la tabla de multiplicar hasta seis por siete treinta y cinco, y pensaba que nunca llegaría más allá aunque viviera eternamente. De todas formas, las matemáticas no me gustan mucho.

Al principio me fastidiaba la escuela, pero poco a poco aprendí a aguantarla. Cuando me cansaba demasiado hacía novillos, y la paliza que me daban al día siguiente me sentaba bien y me animaba. Así que cuanto más tiempo iba a la escuela, más fácil me resultaba. También me estaba empezando a acostumbrar a las cosas de la viuda, que ya no me molestaban tanto. El vivir en una casa y dormir en una cama me resultataba casi siempre molesto, pero antes de que empezara a hacer frío solía escaparme a dormir en el bosque, de forma que me valía de descanso. Me gustaban más las cosas de antes, pero también me estaban empezando a gustar las nuevas un poco. La viuda decía que yo progresaba lento pero seguro y que lo hacía muy bien.

Dijo que no se sentía avergonzada de mí.

Una mañana por casualidad volqué el salero a la hora del desayuno. Pesqué un poco de sal en cuanto pude para tirarla por encima del hombro izquierdo y alejar la mala suerte, pero la señorita Watson se me adelantó para impedírmelo. Va y me dice: «Quita esas manos, Huckleberry; ¡te pasas la vida ensuciándolo todo!» La viuda trató de excusarme, pero aquello no iba a alejar la mala suerte, y yo lo sabía. Después de desayunar me fui, preocupado y temblando, preguntándome dónde me iba a caer y qué iba a hacer. Hay formas de escapar a algunos tipos de mala suerte, pero ésta no era una de ellas, así que no traté de hacer nada, sino que seguí adelante, muy desanimado y alerta a lo que pasaba.

Bajé por el jardín delantero y salté la puertecita por donde se pasa la valla alta. Había en el suelo una pulgada de nieve recién caída y vi las huellas de alguien. Venían de la cantera, se detenían ante la portezuela y después le daban la vuelta a la valla del jardín. Era curioso que no hubieran pasado después de haberse quedado allí. No lo entendía. En todo caso, resultaba extraño. Iba a seguirlas, pero primero me paré a examinarlas. Al principio no vi nada; después sí. En el tacón de la bota izquierda había una cruz hecha con clavos para que no se acercara el diablo.

En un segundo me levanté y bajé corriendo el cerro. De vez en cuando miraba por encima del hombro, pero no vi a nadie. Llegué a casa del juez Thatcher en cuanto pude. Me dijo:

––Pero, chico, estás sin aliento. ¿Has venido a buscar los intereses?

––No, señor ––respondí––; ¿me los tiene usted?

––Ah, sí, anoche llegaron los del semestre: más de ciento cincuenta dólares. Para ti, toda una fortuna. Más vale que me dejes invertirlos con tus seis mil, porque si te los doy te los vas a gastar.

––No, señor ––dije––. No quiero gastármelos. No los quiero para nada; y tampoco los seis mil. Quiero que se los quede usted; quiero dárselos a usted: los seis mil y todo.

Pareció sorprenderse. Era como si no lo pudiera comprender. Va y dice:

––Pero, ¿qué quieres decir, muchacho?

Y voy y le digo:

––Por favor, no me pregunte nada. Se lo queda usted; ¿verdad?

Y va y dice:

––Bueno, no sé qué hacer. ¿Pasa algo?

––Por favor, quédeselo y no me pregunte nada... así no tendré que contar mentiras.

Se lo pensó un rato y después dijo:

––¡Ah, ah! Creo que ya entiendo. Quieres venderme todos tus bienes; no dármelos. Eso es lo correcto.

Después escribió algo en un papel, que me leyó y que decía:

––Mira; verás que dice «por la suma convenida». Eso significa que te lo he comprado y te lo he pagado. Ten un dólar. Ahora fírmalo.

Así que lo firmé y me fui.

Jim, el negro de la señorita Watson, tenía una bola de pelo del tamaño de un puño que habían sacado del cuarto estómago de un buey, y hacía cosas de magia con ella. Decía que dentro había un espíritu que lo sabía todo. Así que aquella noche fui a verlo yle dije que había vuelto padre, porque había visto sus huellas en la nieve. Lo que quería saber yo era qué iba a hacer y dónde pensaba dormir. Jim sacó su bola de pelo y dijo algo por encima de ella, y después la levantó y la dejó caer al suelo. Cayó de un solo golpe y no rodó más que una pulgada. Jim volvió a probar una vez y otra vez, siempre lo mismo. Se arrodilló y acercó la oreja para escuchar. Pero nada; no quería hablar. Jim dijo que no hablaría si no le dábamos dinero. Le dije que tenía un viejo cuarto de dólar falso y liso que no valía nada porque se le veía un poco el cobre por debajo de la plata y nadie lo aceptaría, aunque no se le viera el cobre, porque estaba tan liso que se resbalaba y todo el mundo lo notaba (pensé no decirle nada del dólar que me había dado el juez). Le dije que era un dinero muy malo, pero que quizá la bola de pelo lo aceptaría, porque a lo mejor no entendía la diferencia. Jim lo olió, lo mordió, lo frotó y dijo que conseguiría que la bola de pelo creyese que era bueno porque iba a partir por la mitad una patata irlandesa cruda y a meter en medio la moneda y dejarla toda la noche, que a la mañana siguiente no se podría ver el cobre y ya no estaría tan resbaladiza, de forma que cualquiera del pueblo la aceptaría, conque más una bola de pelo. Bueno, yo ya sabía que las patatas valían para eso, pero se me había olvidado.

Jim colocó la moneda debajo de la bola de pelo, se agachó y volvió a escuchar. Esta vez dijo que la bola de pelo estaba bien. Dijo que me diría la buenaventura si yo quería. Voy y le digo que adelante. Entonces la bola de pelo le habló a Jim, y Jim me lo contó. Va y dice:

––Tu padre no sabe entodavía lo que va a hacer. A veces piensa que se va a ir y aluego va y piensa que se queda. Lo mejor es dejar las cosas y que el viejo haga lo que quiera. Hay dos ángeles que le dan güeltas. Uno de ellos es blanco y resplandeciente y el otro es negro. El blanco le hace ir por el buen camino un rato y después viene el negro y lo fastidia to'. No se puede saber cuál va a ser el último que lo coja. Pero a ti te irá bien. Vas a tener muchos problemas en la vida y muchas alegrías. A veces te lo vas a pasar mal y a veces te vas a poner malo, pero cada vez te vas a poner bueno. Hay dos hembras que importan en tu vida. Una es clara y la otra oscura. Una es rica y la otra es probe. Tú te vas a casar primero con la probe y luego con la rica. Tienes que tener mucho cuidiao con el agua y no tener aventuras, porque está escrito que te van a ahorcar. Aquella noche, cuando encendí la vela y subí a mi habitación, allí estaba padre, ¡en persona!

Марко Твен „Пригоди Гекльберрі Фінна”

Переклад І. Стешенко

Розділ 4

Ну от, минуло з того часу місяців зо три, а може, й чотири, і давно вже настала зима. Я майже щодня ходив до школи, усі літери вивчив, потрошку навчився читати й писати; навіть таблицю множення вивчив аж до шість разів по сім - тридцять п'ять, а далі, бачу, нізащо не втну, хоч би й гриз бозна-скільки років. Та й що мені з отієї математики!

Спершу я ненавидів школу, а згодом мало-помалу почав до неї звикати. А коли вона, бува, вже дозолить мені до живих печінок, завіюся десь, тільки мене й бачили; наступного дня бувала добра прочуханка, яка йшла мені на користь і дуже підбадьорювала. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх удовиних звичаїв я теж почав уже звикати, так що мене менше корчило, ніж раніше. Правда, дуже важко було привчатися жити в хаті та спати на ліжку; але ж до настання холодів я таки часом ночами втікав до лісу і спав собі на волі, і то був ніби відпочинок. Колишнє життя моє було мені до душі, але й до нового почав я звикати, воно стало навіть подобатись. Вдова казала, що я потроху виправляюся і поводжуся тепер непогано. Вона казала, що їй не доводиться за мене соромитись.

Одного ранку я ненароком перевернув сільницю за сніданком. Мерщій ухопив я щіпку солі й хотів кинути її собі через ліве плече, щоб відвести лихо, коли це втрутилася міс Уотсон, скрикнувши: «Прибери руки, Гекльберрі! Ти не вмієш пристойно поводитися за столом!» Вдеза закинула слівце за мене, а проте я добре знав, що лиха не минути. По сніданку вийшов я з дому, почувався поганенько і все мізкував собі: де ж оте лихо мене спіткає і яке воно буде. В деяких випадках лихо можна відвести, але це був не такий випадок; а через те я навіть і не пробував щось зробити, просто вештався в понурому настрої та чекав, що ось-ось мене спіткає якась халепа.

Я спустився в садок і перемахнув високий дощаний паркан. Землю вкривав десь, певно, дюйм свіжого снігу, і я побачив на ньому чиїсь сліди: хтось ішов від каменоломні, потупцював трохи коло перелазу, а потім пішов собі далі вздовж паркана. Дивно, чому ж він не зайшов до саду, а все стовбичив під парканом. Я ніяк не міг збагнути, в чому справа. Дивно, дуже дивно! Я хотів уже піти по цих слідах, але спершу нахилився, щоб добре на них роздивитись. Зразу я не завважив нічого особливого, а потім помітив: на лівому каблуці був набитий з великих гвіздків хрест, щоб відганяти нечисту силу.

Вмить я дзиґою покотився з горбка. Раз по раз озирався назад, але нікого не було видно. Прожогом я кинувся до судді Тетчера. Він сказав:

- Що тобі, мій хлопче? Ти зовсім захекався. Прийшов по свої відсотки?

- Ні, сер,- кажу я.- А хіба є що для мене?

- О, звичайно, за перше півріччя; вчора ввечері я одержав понад сто п'ятдесят доларів. Цілий капітал для тебе. Я краще покладу їх, з твого дозволу, разом із тими шістьома тисячами, бо ти їх розтринькаєш, якщо візьмеш.

- Ні, сер,- кажу йому,- не хочу я тринькати грошей. Не треба мені їх зовсім - ні тих шести тисяч, анічогісінько. Я хочу, щоб ви взяли їх собі; хочу віддати їх вам - і шість тисяч, і решту.

Він подивився на мене здивовано. Мабуть, не міг зрозуміти, в чому справа. Потім запитав:

- Як то? Що ти маєш на думці, мій хлопчику? Я кажу:

- Не розпитуйте мене, будьте ласкаві. Візьміть від мене ті гроші... Візьмете?

Він каже:

- Дивно, дуже дивно! А що сталося?

- Будь ласка, візьміть їх,- кажу я,- і не питайте мене ні про що, тоді мені не доведеться брехати.

Суддя поміркував трохи та й каже:

- О-о! Здається, розумію. Ти хочеш відступити мені весь свій капітал, а не подарувати. Ну що ж, це добра думка!

Написав він щось на аркуші паперу, пробіг його очима і каже:

- Ось бачиш, тут сказано: «За винагороду». Це означає, що я придбав у тебе твій капітал і заплатив за все. Ось маєш долара. А тепер підпиши цього документа.

Я підписався і пішов.

Джім, негр, що належав міс Уотсон, мав волосяний клубок завбільшки як кулак; той клубок було вийнято з волового сичуга, і тепер Джім на ньому ворожив. Джім казав, що в тому клубкові сидить дух, і той дух знає геть-чисто все. То я й пішов увечері до Джіма і розповів йому, що батько мій вернувся,- я бачив його сліди на снігу. Мені хотілося взнати, що батько збирається робити і чи має на думці лишитися тут. Джім витяг свого волосяного клубка, побубонів над ним, підняв його догори й потім кинув додолу. Клубок важко бебехнувся на долівку і відкотився всього на дюйм, не більше. Джім спробував ще раз, потім ще раз, а клубок ніяк не відкочувався далі. Джім став навколішки, притулив вухо до клубка й прислухався. Однаково - ніякого пуття: клубок, як сказав Джім, не хотів говорити. Джім додав, що його талісман частенько відмовляється провіщати без грошей. Я сказав Джімові, що в мене є стара фальшива монета - чверть долара, яка вже ні до чого не була придатна, бо мідь світилася крізь накладне срібло. А втім, коли б навіть мідь і не просвічувалась, однаково тієї монети ніхто не взяв би, така вона зробилася масна, що гидко й у руках тримати; відразу видно, що фальшива. (Я вирішив і не заїкатись про долар, що його дав суддя). Сказав, що та монета кепська, а втім, може, клубок згодиться її взяти, бо, мабуть, нездатний відрізнити її від справжньої. Джім понюхав її, покусав, потер і пообіцяв зробити так, що клубок прийме її за справжню. Він пояснив, що розріже сиру картоплину навпіл і покладе в неї монету на цілу ніч, а вранці міді зовсім не буде видно, і монета вже не здаватиметься масною в руках, і не тільки волосяний клубок, а й будь-хто в містечку, не думаючи, прийме її за справжню. Я й сам знав, що картопля може допомогти, але забувся про те.

Джім підсунув монету під волосяний клубок, уклякнув на коліна і знову прислухався. Цього разу він сказав, що все гаразд. Тепер клубок усю мою долю наперед мені скаже, якщо я того схочу. «Хай шкварить»,- кажу. Отож клубок і почав щось Джімові нашіптувати, а Джім переказував мені.

- Ваш батенько,- передає Джім,- сам не знає, що йому робити. То думає піти звідси, а то - лишитися... Найкраще його не чіпати, нехай старий сам вирішує, як йому бути. Навколо нього літають два ангели. Один з  них білий - увесь так і світиться, а другий - зовсім чорний. Білому "ангелові часом щастить навернути старого на добрий шлях, а тоді підлетить чорний - і все пропало. Тепер іще ніхто не може сказати напевне, котрий із тих двох ангелів поведе його нарешті за собою. А щодо вас, то все добре. Будуть вам у житті великі прикрості й великі радощі. Часом вас таки добряче лупцюватимуть, а часом і недуга нападе, а проте все кінець кінцем перемелеться. Стрінуться вам двойко дівчат у вашому житті. Одна білява, а друга чорнява. Одна багата, а друга бідна. Ви спершу оженитеся на бідній, а там і на багатій. Вам не слід наближатися до води; а ще уникайте лихої пригоди, бо вам судилося сконати на шибениці.

Зайшов я того вечора із свічкою в руках до своєї кім-ти, аж там сидить мій татусь своєю власною особою!

Mark Twain  "Abenteuer und Fahrten des Huckleberry Finn”

Kapitel 4

So vergingen drei oder vier Monate und wir waren nun mitten im Winter drin. Ich ging fleißig zur Schule, konnte buchstabieren, lesen, schreiben, das Einmaleins her sagen bis zu sechs mal sieben ist fünfunddreißig,  weiter kam ich nicht und wäre auch wohl nie weiter gekommen und wenn ich hundert Jahre dran gelernt hätte – ich habe einmal kein Talent zur Mathematik.

Erst verabscheute ich die Schule, dann gewöhnte ich mich allmälich daran. Strengte sie mich einmal übermäßig an, so schwänzte ich einen Tag und die Tracht, die ich dafür andern Tags bekam, that mir gut und frischte mich auf. Je länger ich hinging, desto leichter wurde mir's. Auch an der Witwe ihre Art gewöhnte ich mich nach und nach und ärgerte mich nicht mehr über alles. Nur das im Hause wohnen und im Bette schlafen wollte mir noch immer nicht hinunter und eh' das kalte Wetter kam, rannte ich manchmal des Nachts in den Wald und ruhte dort einmal gründlich aus. Ich liebte mein altes, freies Leben viel – viel mehr als das neue, aber ich fing doch an, auch das ein klein wenig gern zu haben. Die Witwe und ich, wir kamen uns »langsam aber sicher« näher und waren ganz zufrieden miteinander. Sie sagte auch, sie schäme sich meiner gar nicht mehr.

Eines Morgens stieß ich beim Frühstück das Salzfaß um und wollte eben ein paar Körnchen von dem verschütteten Salz nehmen, um es über die linke Schulter zu werfen, damit es mir kein Unglück bringe, da kam mir Miß Watson zuvor: »Die Hand weg, Huckleberry,« zetert sie, »du mußt auch immer Dummheiten machen!« Die Witwe wollte ein gutes Wort für mich einlegen, aber das konnte das Unglück nicht abhalten, das wußte ich nur zu gewiß. Ich war ganz zitterig und zerschlagen, als ich vom Tisch aufstand und schlich mich hinaus, mir den Kopf zerbrechend, wo mir wohl etwas Schlimmes zustoßen und was in aller Welt es sein werde. Ich weiß auch noch andre Mittel, um Unglück fern zu halten, aber die ließen sich hier nicht anwenden und so hielt ich still und that gar nichts, schlängelte mich nur niedergeschlagen meines Weges weiter, immer auf der Hut vor irgend etwas Unbekanntem. Ich ging den Garten hinunter und kletterte über den hohen Bretterzaun. Es war in der Nacht frischer Schnee gefallen und ich sah Fußspuren in demselben. Sie führten direkt vom Steinbruch hierher und rings um den Gartenzaun. Im Garten selbst sah ich nichts und das machte mich stutzig, was hatte einer da draußen herum zu lungern? Ich wollte den Spuren nachgehen, bückte mich aber erst noch einmal, um sie zu untersuchen. Zuerst fiel mir nichts dran auf, dann aber, Herr du mein Gott, da sah ich etwas, das mir bekannt war und ich wußte sofort, was die Uhr geschlagen hatte. Am linken Absatz der Fußspur befand sich ein mir nur allzu bekanntes Kreuz aus dicken Nägeln, um den Bösen fern zu halten.

In einer Sekunde war ich auf und setzte den Hügel hinunter. Von Zeit zu Zeit sah ich ahnungsvoll über die Schulter zurück, konnte aber niemand entdecken. Wie der Blitz rannte ich zum Kreisrichter, der ruft mir entgegen:

»Junge, du bist ja ganz außer Atem. Kommst du wegen deiner Zinsen?«

»Nein,« sag ich, »hab' ich denn wieder was zu bekommen?«

»O ja, gestern abend sind die vom letzten halben Jahr eingelaufen. Über hundertundfünfzig Dollars. Ein ganzes Vermögen für dich, mein Junge. Ich lege dir die Zinsen aber wohl besser mit dem Kapital an, denn wenn du sie hast, gibst du sie auch aus.«

»O, nein,« sag' ich, »ich will sie gar nicht haben, die Zinsen nicht und auch die sechstausend nicht, Sie sollen's nehmen, Herr, ich will's Ihnen geben, alles, alles!«

»Wie, – wie meinst du das, Junge?«

Sag' ich: »Fragen Sie mich, bitte, nichts weiter, Herr, aber nehmen Sie's, bitte, nehmen Sie's!«

Sagt' er:

»Junge, ich versteh' dich nicht, was ist denn mit dir?«

»Bitte, bitte nehmen Sie's und fragen Sie mich nicht weiter – dann muß ich Ihnen auch nichts vorschwindeln!«

Er dacht' eine Weile nach, dann sagt' er:

»Holla, ich glaub' ich hab's. Du willst mir deine Ansprüche abtreten, verkaufen, nicht schenken. Das liegt dir im Sinn, nicht wahr?«

Und ohne weiteres schreibt er ein paar Zeilen auf ein Stück Papier, liest's noch einmal durch und sagte dann:

»Da – sieh her. Es ist ein Vertrag und es steht drin, daß ich dir deine Ansprüche abgekauft habe. Hier ist ein Dollar und nun unterschreibe!«

Ich unterschrieb und trollte mich.

Miß Watsons Nigger Jim hatte eine haarige Kugel, so groß wie eine Faust, die einmal aus dem vierten Magen eines Ochsen herausgenommen worden war. Mit der konnte er wahrsagen, da sich ein Geist drin befand, der alles wußte. Ich ging also zu Jim am Abend und sagte ihm, mein Alter sei richtig wieder im Land, ich habe seine Fußtappen im Schnee gefunden. Was ich wissen wollte war, was der Alte im Schilde führte und wie lang er bleiben werde. Jim nahm seine haarige Kugel, brummte etwas drüber hin, hob sie in die Höhe und warf sie dann zu Boden. Sie fiel derb auf und rollte kaum einen Zoll weit von der Stelle. Noch einmal probierte es Jim und noch einmal und immer blieb es gleich. Jetzt kniete Jim nieder und legte sein Ohr an die Kugel und horchte, aber 's wollte nichts sagen. Da sagt' er, manchmal redet es nicht ohne Geld. Ich bot ihm nun eine alte, nachgemachte Münze an, die ich hatte, bei der überall das Messing durchsah, und die so fett und schlüpfrig sich anfühlte, daß sie mir niemand für echt abgenommen hätte. Von meinem Dollar schwieg ich natürlich, denn für die alte Kugel war wahrhaftig die schlechte Münze gut genug. Jim nahm die Münze, roch daran, rieb sie, biß hinein und versprach, es einzurichten, daß die Haarkugel die Unechtheit nicht merke. Er sagte, er wolle eine rohe Kartoffel nehmen und die Münze hineinstecken und die Nacht über drinn lassen, am andern Morgen sehe man dann kein Messing und fühle keine Fettigkeit und kein Mensch werde den Betrug merken, noch weniger eine Haarkugel. Das Ding mit der Kartoffel wußt' ich, hatt's nur vergessen im Moment.

Jim steckte also nun die Münze unter die Kugel und legte wieder das Ohr dran. Jetzt sei alles in Ordnung, sagt' er und die Kugel werde mir wahrsagen, soviel ich wolle. »Nur zu!« sag' ich. Und die Kugel sprach nun zu Jim, und Jim sagt's mir wieder:

»Deine alte Vatter noch nix wissen, was wollen thun. Einmal wollen gehen, einmal wollen bleiben. Du sein ganz ruhig, Huck, lassen thun die alte Mann, wie er wollen. Sein da zwei Engels, fliegen um ihn rum. Sein der eine weiß, der andere schwarz. Wollen der weiß ihn führen gute Weg, kommen der schwarz un reißen ihn fort. Arme Jim nich nix können sagen von Ende, ob schwarz, ob weiß! Bei dir aber allens sein gut. Du haben noch viel Angst im Leben, aber auch viel Freud! Werden kommen Krankheit und Unglück, un dann Gesundheit un Glück! Sein deine Engel zwei Mädels, eine blond un eine braun, eine reich un eine arm. Werden du heiraten erst die arm un dann die reich! Du nix gehen zu nah an Wasser, sonst du müssen fallen rein un ganz ersaufen! Du hören arme, alte Jim, Huck, du nix vergessen, was er sagen!«

 Das versprach ich denn auch hoch und heilig und als ich dann mein Licht anzündete und in mein Zimmer kam, – saß da mein Alter in Lebensgröße!

Категория: Художественный перевод: ИЯ (английский) - ПЯ (русский) | Добавил: Yaya
Просмотров: 2750 | Загрузок: 0 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 2
2  
Рекомендую взять отрывок, более насыщенный СП.

1  
Добавила:
Гомыляева Дарья
2337 - 1ап
301 - а

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]