http://lib.ru/LONDON/lifelove.txt

Джек Лондон. Любовь к жизни

На китобойном судне "Бедфорд"  ехало  несколько  человек  из  научной экспедиции. С палубы они заметили какое-то странное  существо  на  берегу. Оно ползло к морю, едва передвигаясь по песку. Ученые не могли понять, что это такое, и, как подобает естествоиспытателям, сели в шлюпку и поплыли  к берегу. Они увидели живое существо, но вряд  ли  его  можно  было  назвать человеком. Оно ничего не слышало, ничего не понимало и корчилось на песке, словно гигантский червяк. Ему почти не удавалось продвинуться  вперед,  но оно не отступало и, корчась и  извиваясь,  продвигалось  вперед  шагов  на двадцать в час.

  Через три недели, лежа на койке китобойного судна "Бедфорд",  человек со слезами рассказывал, кто он  такой  и  что  ему  пришлось  вынести.  Он бормотал что-то бессвязное о своей матери, о Южной  Калифорнии,  о  домике среди цветов и апельсиновых деревьев.

     Прошло несколько дней, и он уже сидел за столом вместе  с  учеными  и капитаном в кают-компании корабля. Он радовался  изобилию  пищи,  тревожно провожал взглядом каждый  кусок,  исчезавший  в  чужом  рту,  и  его  лицо выражало глубокое сожаление. Он был в здравом уме, но чувствовал ненависть ко всем сидевшим за столом.  Его  мучил  страх,  что  еды  не  хватит.  Он расспрашивал о запасах провизии повара, юнгу,  самого  капитана.  Они  без конца успокаивали его, но  он  никому  не  верил  и  тайком  заглядывал  в кладовую, чтобы убедиться собственными глазами.

     Стали замечать, что он поправляется. Он толстел с каждым днем. Ученые качали головой и строили разные теории. Стали ограничивать его в  еде,  но он все раздавался в ширину, особенно в поясе.

     Матросы посмеивались. Они знали, в чем дело.  А  когда  ученые  стали следить за ним, им тоже стало все ясно. После завтрака он прокрадывался на бак  и,  словно  нищий,  протягивал  руку  кому-нибудь  из  матросов.  Тот ухмылялся и подавал ему кусок морского сухаря. Человек жадно хватал кусок, глядел на него, как скряга  на  золото,  и  прятал  за  пазуху.  Такие  же подачки, ухмыляясь, давали ему и другие матросы.

     Ученые  промолчали  и  оставили  его  во  покое.  Но  они   осмотрели потихоньку его койку. Она была набита сухарями. Матрац был полон  сухарей. Во всех углах были сухари. Однако человек был в  здравом  уме.  Он  только принимал меры на случай голодовки - вот и все.  Ученые  сказали,  что  это должно пройти. И это действительно прошло, прежде чем  "Бедфорд"  стал  на якорь в гавани Сан-Франциско.

http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1777

Джек Лондон. Жага до життя.

На китобійнім судні «Бедфорд» було кілька вчених — учасників наукової експедиції. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту, Вона повзла до  води. Годі було визначити що то за звір, отож як справжні природники вони сіли у  вельбот і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, в якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта — корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять.

Через три тижні, лежачи на койці в каюті «Бедфорда», зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну південну Каліфорнію, про будиночок посеред помаранчевого гаю, обсаджений квітами. 

 Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не облишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитись на власні очі. 

 Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він усе круглішав, і особливо виріс у нього живіт. 

 Матроси посміхались. Вони знали, в чім річ. I коли вчені почали стежити за ним, то теж невдовзі дізнались. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос посміхнувся і дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подививсь на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і од інших матросів. 

 Вчені нічого не сказали й дали йому спокій. Але вони обстежили нишком його койку. В ній знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, в кожному закутку були сухарі. I все ж чоловік мався при своєму розумі. Просто він уживав запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж «Бедфорд» кинув якір у бухті Сан-Франциско.

http://www.ciudadseva.com/textos/cuentos/ing/london/amorala.htm

Jack London. Amor a la vida.

 En el ballenero Bedford iban varios miembros de una expedición científica. Desde la cubierta divisaron un extraño objeto en la costa. El objeto se movía por la playa en dirección al agua. A primera vista no pudieron clasificarlo y, llevados por su curiosidad científica, botaron una chalupa y se acercaron a la playa para investigar. Y allí encontraron a un ser viviente que apenas podía calificarse de hombre. Estaba ciego y desvariaba. Serpenteaba sobre la arena como un gusano monstruoso. La mayoría de sus esfuerzos eran inútiles, pero él persistía, retorciéndose, contorsionándose y avanzando quizá una veintena de pies por hora.

 Tres semanas después el hombre yacía sobre una litera del ballenero Bedford, y con lágrimas surcándole las enjutas mejillas, refería quién era y la odisea que había pasado. Balbucía también palabras incoherentes acerca de su madre, de las tierras templadas del sur de California y de una casa rodeada de flores y naranjales.

 No pasaron muchos días antes de que pudiera sentarse a la mesa con los científicos y los oficiales del barco. Se regocijó ante el espectáculo que ofrecía la abundancia de manjares y miró ansiosamente cómo desaparecían en las bocas de los comensales. La desaparición de cada bocado atraía a su rostro una expresión de amargo desencanto. Estaba perfectamente cuerdo y, sin embargo, a las horas de las comidas odiaba a aquellos hombres. Lo perseguía el temor de que las provisiones se agotaran. Preguntó acerca de ello al cocinero, al camarero de a bordo y al capitán. Todos le aseguraron infinidad de veces que no tenía nada que temer, pero él no podía creerlo, y se las ingenió para poder ver la despensa con sus propios ojos.

 Pronto se dieron cuenta todos de que el hombre engordaba. Cada día que pasaba su cintura aumentaba. Los científicos meneaban la cabeza y teorizaban. Lo pusieron a régimen, pero el hombre seguía engordando e hinchándose prodigiosamente bajo la camisa.

 Los marineros, mientras tanto, sonreían para su capote. Ellos sí sabían. Y cuando los científicos se decidieron a vigilar al hombre, supieron también. Lo vieron escurrirse al acabar el desayuno y acercarse como un mendigo a un marinero con la palma de la mano extendida. El marinero sonrió y le alargó un trozo de galleta. El hombre cerró el puño codicioso, miró la galleta como un avaro mira el oro y se la metió bajo la camisa. Lo mismo hizo con lo que le entregaron los otros marineros.

 Los científicos fueron prudentes y lo dejaron en paz. Pero en secreto registraron su litera. Estaba llena de galletas de munición; el colchón estaba relleno de galleta; cada hueco, cada hendidura estaba llena de galleta... Y, sin embargo, el hombre estaba cuerdo. Sólo tomaba precauciones contra una posible repetición de aquel período de hambre; eso era todo. Se restablecería, dictaminaron los científicos. Y así ocurrió aun antes de que el ancla del ballenero Bedford se hundiera en las arenas de la bahía de San Francisco.

http://psj.nsu.ru/english/texts/jack_london/love_of_life.htm

Jack London. LOVE OF LIFE.

 There were some members of a scientific expedition on the whale-ship Bedford. From the deck they remarked a strange object on the shore. It was moving down the beach toward the water. They were unable to classify it, and, being scientific men, they climbed into the whale-boat alongside and went ashore to see. And they saw something that was alive but which could hardly be called a man. It was blind, unconscious. It squirmed along the ground like some monstrous worm. Most of its efforts were ineffectual, but it was persistent, and it writhed and twisted and went ahead perhaps a score of feet an hour. 

 Three weeks afterward the man lay in a bunk on the whale-ship Bedford, and with tears streaming down his wasted cheeks told who he was and what he had undergone. He also babbled incoherently of his mother, of sunny Southern California, and a home among the orange groves and flowers.      

 The days were not many after that when he sat at table with the scientific men and ship's officers. He gloated over the spectacle of so much food, watching it anxiously as it went into the mouths of others. With the disappearance of each mouthful an expression of deep regret came into his eyes. He was quite sane, yet he hated those men at meal-time. He was haunted by a fear that the food would not last. He inquired of the cook, the cabin-boy, the captain, concerning the food stores. They reassured him countless times; but he could not believe them, and pried cunningly about the lazarette to see with his own eyes.           

 It was noticed that the man was getting fat. He grew stouter with each day. The scientific men shook their heads and theorized. They limited the man at his meals, but still his girth increased and he swelled prodigiously under his shirt.   

 The sailors grinned. They knew. And when the scientific men set a watch on the man, they knew too. They saw him slouch for'ard after breakfast, and, like a mendicant, with outstretched palm, accost a sailor. The sailor grinned and passed him a fragment of sea biscuit. He clutched it avariciously, looked at it as a miser looks at gold, and thrust it into his shirt bosom. Similar were the donations from other grinning sailors. The scientific men were discreet. They let him alone. But they privily examined his bunk. It was lined with hardtack; the mattress was stuffed with hardtack; every nook and cranny was filled with hardtack. Yet he was sane. He was taking precautions against another possible famine -- that was all. He would recover from it, the scientific men said; and he did, ere the Bedford's anchor rumbled down in San Francisco Bay.

http://fr.wikisource.org/wiki/L’Amour_de_la_vie

Jack London. L’Amour de la vie.

Il y avait à bord du baleinier le « Bedford » une expédition scientifique. Du pont, ils remarquèrent, sur le rivage, un objet étrange qui descendait en direction de l’eau. Ils ne purent identifier l’objet, et comme ils étaient hommes de science, ils s’embarquèrent dans la chaloupe amarrée le long du navire et gagnèrent la grève afin de voir. Et ils découvrirent quelque chose de vivant qu’on pouvait à peine appeler un homme. Aveugle et inconscient, cela remuait par terre comme un ver monstrueux, avec des efforts pratiquement vains, mais persistants ; cela se tortillait et avançait peut-être de dix mètres par heure.

Trois semaines après, l’homme était allongé dans une des couchettes du baleinier et racontait avec des larmes sur ses joues creuses qui il était et ce qu’il avait souffert. Il tint aussi des propos incohérents au sujet de sa mère, de la Californie du Sud si ensoleillée, et d’une maison parmi les orangers et les fleurs.

Peu de jours après, il était à table avec les hommes de science et les officiers du bord. Il dévorait des yeux toute cette nourriture et la regardait, avec anxiété, disparaître dans la bouche des autres. Alors que chaque bouchée était avalée, ses yeux prenaient une expression de regret profond. Il avait toute sa raison, pourtant il haïssait ces gens pendant les repas. La crainte que les vivres viennent à manquer le poursuivait. Il demanda au cuisinier, au boy de la cabine, au commandant, des renseignements sur les provisions du magasin. On le rassura maintes fois, mais il restait incrédule et trouva des raisons pour fureter dans la cambuse afin de voir de ses propres yeux.

On remarqua que l’homme reprenait du poids ; chaque jour il engraissait. Les savants hochèrent la tête et firent des théories. Ils rationnèrent l’homme à ses repas, mais cependant son tour de taille augmentait et se gonflait d’une façon prodigieuse sous sa chemise.

Les marins souriaient, eux savaient ; et lorsque les savants surveillèrent l’homme, ils comprirent aussi. Ils le virent aller à l’avant, le déjeuner fini, accoster un marin, la main tendue, tel un mendiant. Le marin sourit et lui passa un morceau de biscuit de mer. Il le saisit, le regarda comme un avare regarde de l’or et le cacha sous sa chemise. Les autres marins, tout en riant de lui, lui firent pareilles aumônes.

Les hommes de science, discrets, le laissèrent tranquille, mais ils examinèrent sa couchette en secret. Elle était tapissée de biscuits : le matelas en était bourré, chaque fissure, chaque coin en était rempli. Pourtant, il avait toute sa raison. Il prenait ses précautions contre une autre famine possible, voilà tout. Les savants assurèrent qu’il en guérirait, et cela lui passa, en effet, avant que l’ancre du « Bedford » ne soit jetée avec fracas dans la baie de San Francisco.