Среда, 18.10.2017, 16:00
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Мини-чат
200
English at Work
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0


Вход на сайт
Поиск
Tegs
BBC: News
At University
Главная » Файлы » Тексты для сопоставительного анализа » проза

Robert Louis Stevenson. Treasure island
[ Скачать с сервера (159.5Kb) ] 08.12.2009, 22:39
Robert Louis Stevenson. Treasure island
15. The Man of the Island
 
FROM the side of the hill, which was here steep and stony, a spout of gravel was dislodged and fell rattling and bounding through the trees. My eyes turned instinctively in that direction, and I saw a figure leap with great rapidity behind the trunk of a pine. What it was, whether bear or man or monkey, I could in no wise tell. It seemed dark and shaggy; more I knew not. But the terror of this new apparition brought me to a stand. I was now, it seemed, cut off upon both sides; behind me the murderers, before me this lurking nondescript. And immediately I began to prefer the dangers that I knew to those I knew not. Silver himself appeared less terrible in contrast with this creature of the woods, and I turned on my heel, and looking sharply behind me over my shoulder, began to retrace my steps in the direction of the boats. Instantly the figure reappeared, and making a wide circuit, began to head me off. I was tired, at any rate; but had I been as fresh as when I rose, I could see it was in vain for me to contend in speed with such an adversary. From trunk to trunk the creature flitted like a deer, running manlike on two legs, but unlike any man that I had ever seen, stooping almost double as it ran. Yet a man it was, I could no longer be in doubt about that. I began to recall what I had heard of cannibals. I was within an ace of calling for help. But the mere fact that he was a man, however wild, had somewhat reassured me, and my fear of Silver began to revive in proportion. I stood still, therefore, and cast about for some method of escape; and as I was so thinking, the recollection of my pistol flashed into my mind. As soon as I remembered I was not defenceless, courage glowed again in my heart and I set my face resolutely for this man of the island and walked briskly towards him. He was concealed by this time behind another tree trunk; but he must have been watching me closely, for as soon as I began to move in his direction he reappeared and took a step to meet me. Then he hesitated, drew back, came forward again, and at last, to my wonder and confusion, threw himself on his knees and held out his clasped hands in supplication. At that I once more stopped. «Who are you?» I asked. «Ben Gunn,» he answered, and his voice sounded hoarse and awkward, like a rusty lock. «I'm poor Ben Gunn, I am; and I haven't spoke with a Christian these three years.» I could now see that he was a white man like myself and that his features were even pleasing. His skin, wherever it was exposed, was burnt by the sun; even his lips were black, and his fair eyes looked quite startling in so dark a face. Of all the beggar men that I had seen or fancied, he was the chief for raggedness. He was clothed with tatters of old ship's canvas and old sea cloth, and this extraordinary patchwork was all held together by a system of the most various and incongruous fastenings, brass buttons, bits of stick, and loops of tarry gaskin. About his waist he wore an old brass buckled leather belt, which was the one thing solid in his whole accoutrement. «Three years!» I cried. «Were you shipwrecked?» «Nay, mate,» said he; «marooned.» I had heard the word, and I knew it stood for a horrible kind of punishment common enough among the buccaneers, in which the offender is put ashore with a little powder and shot and left behind on some desolate and distant island. «Marooned three years agone,» he continued, «and lived on goats since then, and berries, and oysters. Wherever a man is, says I, a man can do for himself. But, mate, my heart is sore for Christian diet. You mightn't happen to have a piece of cheese about you, now? No? Well, many's the long night I've dreamed of cheese — toasted, mostly — and woke up again, and here I were.» «If ever I can get aboard again,» said I, «you shall have cheese by the stone.» All this time he had been feeling the stuff of my jacket, smoothing my hands, looking at my boots, and generally, in the intervals of his speech, showing a childish pleasure in the presence of a fellow creature. But at my last words he perked up into a kind of startled slyness. «If ever you can get aboard again, says you?» he repeated. «Why, now, who's to hinder you?» «Not you, I know,» was my reply. «And right you was,» he cried. «Now you — what do you call yourself, mate?» «Jim,» I told him. «Jim, Jim,» says he, quite pleased apparently. «Well, now, Jim, I've lived that rough as you'd be ashamed to hear of. Now, for instance, you wouldn't think I had had a pious mother — to look at me?» he asked. «Why, no, not in particular,» I answered. «Ah, well,» said he, «but I had — remarkable pious. And I was a civil, pious boy, and could rattle off my catechism that fast, as you couldn't tell one word from another. And here's what it come to, Jim, and it begun with chuck farthen on the blessed grave stones! That's what it begun with, but it went further'n that; and so my mother told me, and predicked the whole, she did, the pious woman! But it were Providence that put me here. I've thought it all out in this here lonely island, and I'm back on piety. You don't catch me tasting rum so much, but just a thimbleful for luck, of course, the first chance I have. I'm bound I'll be good, and I see the way to. And, Jim» — looking all round him and lowering his voice to a whisper — «I'm rich.»
 
 
перевод, русский язык перевод: Н. Чуковский Остров сокровищ
15. ОСТРОВИТЯНИН
С обрывистого каменистого склона посыпался гравий и покатился вниз, шурша и подскакивая между деревьями. Я невольно посмотрел вверх и увидел странное существо, стремительно прыгнувшее за ствол сосны. Что это? Медведь? Человек? Обезьяна? Я успел заметить только что-то темное и косматое и в ужасе остановился. Итак, оба пути отрезаны. Сзади меня стерегут убийцы, впереди - это неведомое чудовище. И сразу же я предпочел известную опасность неизвестной. Даже Сильвер казался мне не таким страшным, как это лесное отродье. Я повернулся и, поминутно оглядываясь, побежал в сторону шлюпок. Чудовище, сделав большой крюк, обогнало меня и оказалось впереди. Я был очень утомлен. Но даже если бы я не чувствовал усталости, я все равно не мог бы состязаться в быстроте с таким проворным врагом. Странное существо перебегало от ствола к стволу со скоростью оленя. Оно двигалось на двух ногах, по-человечески, хотя очень низко пригибалось к земле, чуть ли не складываясь вдвое. Да, то был человек, в этом я больше не мог сомневаться. Я вспомнил все, что слыхал о людоедах, и собирался уже позвать на помощь. Однако мысль о том, что предо мною находится человек, хотя бы и дикий, несколько приободрила меня. И страх мой перед Сильвером сразу ожил. Я остановился, размышляя, как бы ускользнуть от врага. Потом вспомнил, что у меня есть пистолет. Как только я убедился, что я не беззащитен, ко мне вернулось мужество, и я решительно двинулся навстречу островитянину. Он опять спрятался, на этот раз за деревом. Заметив, что я направляюсь к нему, он вышел из засады и сделал было шаг мне навстречу. Потом в нерешительности потоптался на месте, попятился и вдруг, к величайшему моему изумлению и смущению, упал на колени и с мольбой протянул ко мне руки. Я снова остановился. - Кто вы такой? - спросил я. - Бен Ганн, - ответил он; голос у него был хриплый, как скрип заржавленного замка. - Я несчастный Бен Ганн. Три года я не разговаривал ни с одним человеком. Это был такой же белый человек, как и я, и черты его лица были, пожалуй, приятны. Только кожа так сильно загорела на солнце, что даже губы у него были черные. Светлые глаза с поразительной резкостью выделялись на темном лице. Из всех нищих, которых я видел на своем веку, этот был самый оборванный. Одежда его состояла из лохмотьев старого паруса и матросской рубахи. Один лоскут скреплялся с другим либо медной пуговицей, либо прутиком, либо просмоленной паклей. Единственной неизодранной вещью из всего его костюма был кожаный пояс с медной пряжкой. - Три года! - воскликнул я. - Вы потерпели крушение? - Нет, приятель, - сказал он. - Меня бросили тут на острове. Я слышал об этом ужасном наказании пиратов: виновного высаживали на какой-нибудь отдаленный и пустынный остров и оставляли там одного, с небольшим количеством пороха и пуль. - Брошен на этом острове три года назад, - продолжал он. - С тех пор питаюсь козлятиной, ягодами, устрицами. Человек способен жить везде, куда бы его ни закинуло. Но если бы ты знал, мой милейший, как стосковалось мое сердце по настоящей человечьей еде! Нет ли у тебя с собой кусочка сыру?.. Нет? Ну вот, а я много долгих ночей вижу во сне сыр на ломтике хлеба... Просыпаюсь, а сыра нет. - Если мне удастся вернуться к себе на корабль, - сказал я, - вы получите вот этакую голову сыра. Он щупал мою куртку, гладил мои руки, разглядывал мои сапоги и, замолкая, по-детски радовался, что видит перед собой человека. Услышав мой ответ, он взглянул на меня с каким-то лукавством. - Если тебе удастся вернуться к себе на корабль? - повторил он мои слова. - А кто же может тебе помешать? - Уж конечно, не вы, - ответил я. - Конечно, не я! - воскликнул он. - А как тебя зовут, приятель? - Джим, - сказал я. - Джим, Джим... - повторял он с наслаждением. - Да, Джим, я вел такую жизнь, что мне стыдно даже рассказывать. Поверил бы ты, глядя на меня, что моя мать была очень хорошая, благочестивая женщина? - Поверить трудновато, - согласился я. - Она была на редкость хорошая женщина, - сказал он. - Я рос вежливым, благовоспитанным мальчиком и умел так быстро повторять наизусть катехизис, что нельзя было отличить одно слово от другого. И вот что из меня вышло, Джим. А все оттого, что я смолоду ходил на кладбище играть в орлянку! Ей-богу, начал с орлянки и покатился. Мать говорила, что я плохо кончу, и ее предсказание сбылось. Я много размышлял здесь в одиночестве и раскаялся. Теперь уже не соблазнишь меня выпивкой. Конечно, от выпивки я не откажусь и сейчас, но самую малость, не больше наперстка, на счастье... Я дал себе слово исправиться и теперь уже не собьюсь, вот увидишь! А главное, Джим... - он оглянулся и понизил голос до шепота, - ведь я сделался теперь богачом.
 
 
Die Schatzinsel
translator Heinrich Conrad
Fünfzehntes Kapitel
Der Inselmann

Von dem Abhang des Berges, der hier steil und felsig war, löste sich ein Kiesel und fiel rasselnd und mehrere Male aufschlagend durch die Bäume.
Ich wandte triebmäßig meine Augen nach dieser Richtung und sah eine Gestalt, die mit großer Schnelligkeit hinter den Stamm einer Fichte sprang. Was es war – ein Bär oder ein Mensch oder ein Affe, das konnte ich durchaus nicht sagen. Es schien mir etwas Dunkles und Zottiges zu sein; mehr wußte ich nicht. Aber der Schreck vor dieser neuen Erscheinung war so groß, daß ich stehenblieb.
Ich war jetzt, so schien es, von beiden Seiten abgeschnitten; hinter mir die Mörder, vor mir dieses huschende, unbestimmte Wesen. Und auf der Stelle begann ich die mir bekannten Gefahren den mir unbekannten vorzuziehen. Sogar Silver schien im Vergleich mit diesem Geschöpf der Wälder weniger schrecklich zu sein, und ich drehte mich auf dem Absatz um, warf einen schnellen Blick über meine Schulter zurück und begann in der Richtung auf die Boote zurückzulaufen.
Sofort erschien die Gestalt wieder, machte einen weiten Bogen und begann, mir den Weg abzuschneiden. Ich war sehr müde; aber wäre ich auch ganz frisch gewesen, so sah ich doch bald, daß es ein vergebliches Unterfangen für mich war, es an Schnelligkeit mit einem solchen Gegner aufzunehmen. Von Baum zu Baum huschte das Geschöpf mit der Schnelligkeit eines Hirsches; es lief wie ein Mensch auf zwei Beinen, aber ganz anders als irgendein Mensch, den ich je gesehen hatte, denn es bückte sich dabei beinahe zur Erde; aber ein Mensch war es; daran konnte ich nicht länger zweifeln.
Mir fielen die Geschichten ein, die ich von Menschenfressern gehört hatte. Ich wollte um Hilfe schreien. Aber die bloße Tatsache, daß es ein Mensch war, wenn auch ein Wilder, hatte mich etwas beruhigt, und im gleichen Verhältnis begann meine Furcht vor Silver wieder aufzuleben.
Ich stand daher still und sah mich um, ob nicht irgendwelche Rettung möglich sei; und als ich darüber nachdachte, fiel mir plötzlich ein, daß ich ja eine Pistole bei mir hatte. Sobald ich wußte, daß ich nicht wehrlos war, glühte in meinem Herzen auch wieder Mut auf. Ich beschloß, es mit diesem Inselmenschen aufzunehmen, und ging schnell auf ihn los.
Er hatte sich inzwischen wieder hinter einem Baumstamm versteckt; aber er mußte mich genau beobachtet haben; denn sobald ich mich in seiner Richtung bewegte, erschien er wieder und ging mir einen Schritt entgegen. Dann zögerte er, sprang zurück und ging wieder vorwärts. Und schließlich warf er sich zu meiner Verwunderung und Verwirrung auf die Knie und streckte mir flehend seine gefalteten Hände entgegen.
Infolgedessen blieb ich wieder stehen und fragte: »Wer seid Ihr?«
»Ben Gunn,« antwortete er, und seine Stimme klang heiser und ungeschickt, wie wenn in einem verrosteten Schloß ein Schlüssel herumgedreht wird. »Ich bin der arme Ben Gunn, ja; und ich habe seit drei Jahren mit keinem Christenmenschen gesprochen.«
Ich konnte jetzt sehen, daß er ein Weißer war wie ich selbst, und seine Gesichtszüge waren sogar hübsch von Natur. Aber seine Haut war an allen bloßen Stellen von der Sonne verbrannt; sogar seine Lippen waren schwarz, und seine blauen Augen sahen ganz sonderbar in diesem dunklen Gesicht aus. So zerlumpt, wie er war, hatte ich noch keinen Bettler in der Wirklichkeit oder im Traume gesehen. Er war mit Fetzen von alten Schiffssegeln und Matrosenröcken bekleidet, und dieses außerordentliche Flickwerk wurde durch alle nur denkbaren Befestigungsmittel zusammengehalten: Messingknöpfe, Bindfadenenden und dünne Zweige. Am den Leib trug er einen alten Ledergürtel mit einem Messingschloß, und dies war das einzige Solide an seiner ganzen Ausrüstung.
»Drei Jahre!« rief ich; »habt Ihr Schiffbruch erlitten?«
»Nein, Maat,« sagte er – »maruniert!«
Ich hatte das Wort gehört und wußte, daß es eine furchtbare Strafe bedeutete, die von den Freibeutern ziemlich häufig angewandt wurde: der Missetäter wird mit etwas Pulver und Schrot an irgendeiner einsamen, öden Insel ausgesetzt.
»Vor drei Jahren wurde ich maruniert,« fuhr er fort, »und habe seitdem von Ziegen und Beeren und Austern gelebt. Wo ein Mann ist, sage ich, da kann einer auch leben. Aber, Maat, mein Herz sehnt sich nach christlichem Essen! Hast du nicht zufällig ein Stück Käse bei dir? Nein? Ach, manche lange Nacht habe ich von Käse geträumt – besonders von geröstetem –, und dann wachte ich wieder auf und war hier auf dieser Insel!«
»Wenn ich wieder an Bord kommen kann,« sagte ich, »sollst du Käse haben, pfundweise, soviel dein Herz begehrt!«
Während dieser ganzen Zeit hatte er den Stoff meiner Jacke befühlt, meine Hände gestreichelt, nach meinen Stiefeln gesehen und überhaupt ein kindisches Vergnügen an der Gegenwart eines Mitmenschen gezeigt. Aber bei meinen letzten Worten wurde er anscheinend mißtrauisch; er machte ein schlaues Gesicht und fragte:
»Du sagtest: wenn du wieder an Bord kommen kannst? Nun, wer kann dich denn daran hindern?«
»Du nicht, das weiß ich wohl!« war meine Antwort.
»Da hast du recht!« rief er; »nun, wie heißest du denn eigentlich, Maat?«
»Jim.«
»Jim – Jim!« wiederholte er; mein Name gefiel ihm augenscheinlich. »Na, Jim, nun hör' mal: ich habe wüst gelebt; du würdest dich schämen, wenn ich dir davon erzählte. Zum Beispiel – wenn du mich so ansiehst, so würdest du wohl nicht denken, daß ich eine fromme Mutter gehabt habe?«
»Hm, allerdings – eigentlich nicht,« antwortete ich.
»Na ja. Aber ich hatte eine – sogar eine ganz besonders fromme Mutter. Und ich war ein höflicher, frommer Junge und konnte meinen Katechismus herunterrasseln – so schnell, daß kein Wort vom andern zu unterscheiden war. So weit bin ich nun heruntergekommen, Jim, und ich fing an mit Murmelspielen auf dem Kirchhof! Damit fing es an, aber es blieb nicht dabei; und meine Mutter sagte es mir voraus – prophezeite, wie alles kommen würde – jawoll, das tat sie! Aber die Vorsehung, die hat mich auf diese Insel hier gebracht. Ich habe es mir alles durchgedacht, auf dieser einsamen Insel hier, und ich bin nun wieder fromm geworden. Rum trinken – damit fängst du mich nicht mehr. Bloß einen Fingerhut voll, auf gut Glück, natürlich – den will ich haben, sobald ich die erste Gelegenheit habe. Ich werde gewiß ein guter Mensch sein, und ich sehe auch den guten Weg vor mir. Und, Jim,« – dabei sah er sich um und senkte seine Stimme zu einem ganz leisen Flüstern – »ich bin reich!«
 
Titre L'Île au trésor
Traducteur Déodat Serval
Chapitre 15. L’homme de l’île
Du flanc de la montagne, qui était ici abrupte et rocheuse, une pluie de cailloux se détacha et tomba en crépitant et ricochant parmi les arbres. D’instinct, mes yeux se tournèrent dans cette direction, et j’entrevis une forme qui, d’un bond rapide, s’abritait par-derrière le tronc d’un pin. Était-ce un ours, un homme ou un singe ? il m’était impossible de le conjecturer. L’être semblait noir et velu : je n’en savais pas davantage. Mais dans l’effroi de cette nouvelle apparition, je m’immobilisai.
Je me voyais à cette heure cerné de toutes parts : derrière moi, les meurtriers ; devant, ce je ne sais quoi embusqué. Sans un instant d’hésitation, je préférai les dangers connus aux inconnus. Comparé à cette créature des bois, Silver lui-même m’apparut moins redoutable. Je fis donc volte-face, et tout en regardant derrière moi avec inquiétude, retournai sur mes pas dans la direction des canots.
Aussitôt la forme reparut et, faisant un grand détour, parut s’appliquer à me couper la retraite. J’étais las, certes, mais eussé-je été aussi frais qu’à mon lever, je vis bien qu’il m’était impossible de lutter de vitesse avec un tel adversaire. Passant d’un tronc à l’autre, la mystérieuse créature filait comme un daim. Elle se tenait sur deux jambes, à la manière des hommes, mais, ce que je n’avais jamais vu faire à aucun homme, elle courait presque pliée en deux. Et malgré cela, je n’en pouvais plus douter, c’était un homme.
Je me rappelai ce que je savais des cannibales, et fus sur le point d’appeler au secours. Mais le simple fait que c’était un homme, même sauvage, suffisait à me rassurer, et ma crainte de Silver se réveilla en proportion. Je m’arrêtai donc, cherchant un moyen de salut, et à la longue, le souvenir de mon pistolet me revint. Je n’étais donc pas sans défense ; le courage se ranima dans mon cœur : je fis face à cet homme de l’île et marchai délibérément vers lui.
Il venait de se dissimuler derrière un tronc d’arbre ; mais il me surveillait attentivement, car, au premier geste que je risquai dans sa direction, il reparut et fit un pas à ma rencontre. Puis il se ravisa, recula, s’avança, derechef, et enfin, à mon étonnement et à ma confusion, se jeta à genoux et tendit vers moi des mains suppliantes.
Je m’arrêtai de nouveau et lui demandai :
– Qui êtes-vous ?
– Ben Gunn, me répondit-il, d’une voix rauque et embarrassée comme le grincement d’une serrure rouillée. Je suis le pauvre Ben Gunn, oui, et depuis trois ans je n’ai pas parlé à un chrétien.
Je m’aperçus alors que c’était un Blanc comme moi, et qu’il avait des traits assez agréables. Sa peau, partout où on la voyait, était brûlée du soleil ; ses lèvres mêmes étaient noircies, et ses yeux bleus surprenaient tout à fait, dans un si sombre visage. De tous les mendiants que j’avais vus ou imaginés, c’était le maître en fait de haillons. Des lambeaux de vieille toile à voile et de vieux cirés le vêtaient ; et cette bizarre mosaïque tenait ensemble par un système d’attaches des plus variées et des plus incongrues : boutons de métal, liens d’osier, nœuds de filin goudronné. Autour de sa taille, il portait un vieux ceinturon de cuir à boucle de cuivre, qui était la seule partie solide de tout son accoutrement.
– Trois ans ! m’écriai-je. Vous avez fait naufrage ?
– Non, camarade, répondit-il, marronné.
Je connaissais le terme, et savais qu’il désignait un de ces horribles châtiments usités chez les flibustiers, qui consiste à déposer le coupable, avec un peu de poudre et quelques balles, sur une île déserte et lointaine.
– Marronné depuis trois ans, continua-t-il, et pendant ce temps j’ai vécu de chèvres, de fruits et de coquillages. À mon avis, n’importe où l’on se trouve, on peut se tirer d’affaire. Mais, camarade, mon cœur aspire à une nourriture de chrétien. Dis, n’aurais-tu pas sur toi, par hasard, un morceau de fromage ? Non ? Ah ! c’est qu’il y a des nuits et des nuits que je rêve de fromage… grillé, surtout… et puis je me réveille, et je me retrouve ici.
– Si jamais je peux retourner à bord, répliquai-je, vous aurez du fromage, au quintal.
Durant tout ce temps, il avait tâté l’étoffe de ma vareuse, caressé mes mains, examiné mes souliers, et, bref, manifesté un plaisir d’enfant à voir auprès de lui un congénère. Mais à mes derniers mots, il leva la tête avec une sorte d’étonnement sournois.
– Si jamais tu peux retourner à bord, dis-tu ? répéta-t-il. Mais, voyons, qui est-ce qui t’en empêcherait ?
– Ce n’est pas vous, je le sais.
– Sûrement non ! s’écria-t-il. Mais tiens… Comment t’appelles-tu, camarade ?
– Jim.
– Jim, Jim…, fit-il avec un plaisir évident. Eh bien, tiens, Jim, j’ai mené une vie si brutale que tu aurais honte de l’entendre conter. Ainsi, par exemple, tu ne croirais pas que j’ai eu une mère pieuse… à me voir ?
– Ma foi non, pas précisément.
– Tu vois, fit-il. Eh bien, j’en ai eu tout de même une, remarquablement pieuse. J’étais un garçon poli et pieux, et je pouvais débiter mon catéchisme si vite qu’on n’aurait pas distingué un mot de l’autre. Et voici à quoi cela a abouti, Jim, et cela a commencé en jouant à la fossette sur les tombes saintes ! C’est ainsi que cela a commencé, mais ça ne s’est pas arrêté là : et ma mère m’avait dit et prédit le tout, hélas ! la pieuse femme ! Mais c’est la Providence qui m’a placé ici. J’ai médité à fond sur tout cela dans cette île solitaire, et je suis revenu à la piété. On ne m’y prendra plus à boire autant de rhum : juste plein un dé, en réjouissance, naturellement, à la première occasion que j’aurai. Je me suis juré d’être homme de bien, et je sais comment je ferai. Et puis, Jim…
Il regarda tout autour de lui, et, baissant la voix, me dit dans un chuchotement :
– Je suis riche.

исп.язык
http://www.weblitera.com/book/?id=23&lng=5&ch=15&l=fr
La Isla del Tesoro
Capítulo 15.
El hombre de la isla De repente, por la ladera de aquel monte, tan escarpada y pedregosa, oí caer unas piedras que rebotaron contra los árboles. Instintivamente me volví hacia aquel sitio y vi una extraña silueta que se ocultaba, con gran rapidez, tras el tronco de un pino. Lo que aquello pudiera ser, un oso, un mono, o hasta un hombre, no podía decirlo a ciencia cierta. Parecía una forma oscura y greñuda; es todo cuanto vi. Pero el terror ante esta nueva aparición me paralizó. Me sentía acorralado; a mis espaldas, los asesinos, y ante mí, aquella cosa informe y que presentía al acecho. Me pareció, sin embargo, mejor enfrentarme a los peligros que ya conocía, que a ese otro ignorado. Hasta el propio Silver me resultaba ahora menos terrible que ese engendro de los bosques; así que, dando media vuelta y sin dejar de mirar a mis espaldas, empecé a retroceder en dirección a los botes. Entonces vi de nuevo aquella figura, y vi que, dando un gran rodeo, pretendía sin duda cortarme el camino. Yo estaba totalmente exhausto; pero, aunque hubiera estado tan fresco como al levantarme de la cama, comprendí que no podía competir en velocidad con aquel adversario. Aquella criatura se deslizaba de un tronco a otro como un gamo, y, aunque corría como un ser humano, sobre dos piernas, era diferente a todos cuantos yo había visto, porque corría doblando la cintura. Entonces me fijé y vi que se trataba de un hombre. Empecé a recordar tantas historias como había escuchado acerca de los caníbales. Y hasta estuve tentado de pedir socorro. Pero el hecho de que fuera un ser humano, por salvaje que fuese, me tranquilizó en cierta forma; y el miedo a Silver volvió a crecer en la misma medida. Me quedé, pues, parado, imaginando alguna manera de escapar, y, mientras meditaba, el recuerdo de la pistola, que conmigo llevaba, relampagueó en mi cabeza. Esa seguridad en mi defensa hizo crecer en mi corazón el valor, y me decidí á enfrentarme con aquel misterioso habitante, y con paso decidido eché a andar hacia él. Estaba oculto tras otro árbol; pero debía espiar todos mis movimientos, porque, tan pronto como empecé a avanzar, salió de su escondite y se dirigió hacia mí. Luego vaciló un instante, pareció dudar, pero de nuevo avanzó, y finalmente, con gran asombro y confusión por mi parte, cayó de rodillas y extendió sus manos como en una súplica. Yo me detuve. -¿Quién eres? -le pregunté. -Ben Gunn -respondió con una voz ronca y torpe, que me recordó el sonido de una cerradura herrumbrosa-. Soy el pobre Ben Gunn, sí, Ben Gunn; y hace tres años que no he hablado con un cristiano. Me acerqué y pude comprobar que era un hombre de raza blanca, como yo, y que sus facciones hasta resultaban agradables. La piel, en las partes visibles de su cuerpo, estaba quemada por el sol; hasta sus labios estaban negros, y sus ojos azules producían la más extraña impresión en aquel rostro abrasado. Su estado andrajoso ganaba al del más miserable mendigo que yo hubiera visto o imaginara. Se había cubierto con jirones de lona vieja de algún barco y otros de paño marinero, y toda aquella extraordinaria colección de harapos se mantenía en su sitio mediante un variadísimo e incongruente sistema de ligaduras: botones de latón, palitos y lazos de arpillera. Alrededor de la cintura se ajustaba un viejo cintón con hebilla de metal, que por cierto era el único elemento sólido de toda su indumentaria. -¡Tres años! -exclamé-. ¿Es que naufragaste? -No, compañero -dijo-. Me abandonaron. Yo ya había oído esa terrible palabra, y sabía qué atroz castigo encerraba, muy usado por los piratas, que abandonaban al desgraciado en una isla desolada y lejana tan sólo provisto de un saquito de pólvora y algunas municiones. -Me abandonaron hace tres años -continuó-, y he sobrevivido comiendo carne de cabra, moras y ostras. Un hombre tiene que vivir con lo que encuentre. Pero, ay, compañero, me muero de ganas de comer como los cristianos. ¿No llevarás encima aunque sólo sea un trozo de queso? ¿No? Llevo tantas noches soñando con queso, y una buena tostada, y cuando me despierto sigo aquí. -Si alguna vez consigo regresar a bordo - le dije-, tendrás todo el queso que quieras, por arrobas. Mientras yo hablaba, él palpaba la tela de mi casaca, me acarició las manos, miraba mis botas y no dejó de mostrar, durante todo el tiempo que estuvimos hablando, la más infantil de las alegrías por hallarse con otro ser humano. Pero al oír mis últimas palabras, se quedó perplejo, mirándome asombrado. -¿Si consigues regresar a bordo? -repitió-. ¿Y quién puede impedírtelo? -Ya sé que tú no -le contesté. -Puedes estar seguro -exclamó-. Lo que tú... ¿Pero cómo te llamas, compañero? Jim - le dije. Jim, Jim -dijo encantado -. Pues bien, Jim, si supieras la vida tan desastrosa que he llevado, te avergonzarías. ¿Alguien podría decir al verme en este estado que mi madre era una santa? -La verdad es que no -le contesté. -Ah -dijo él-, pues lo era, tenía fama de muy piadosa. Y yo fui un chico honrado y piadoso, sabía el cat ecismo de memoria y podía repetirlo tan deprisa, que no se distinguía una palabra de otra. Y ya ves en que he caído, Jim. Empecé jugando al tejo en las losas de los cementerios, así es como empecé, pero luego hice cosas peores, y no obedecía a mi pobre madre, que me repetía sin cesar que iba por el camino de la perdición, y no se equivocó. Pero la Providencia me trajo a esta isla, para que en su soledad volviera a mi ser verdadero, y ahora soy un hombre piadoso y arrepentido. Ya nunca beberé ron... sólo un dedal, para darme buena suerte, en cuanto tenga a mano una barrica. He hecho voto de ser honrado, y además, Jim -y añadió bajando la voz-, ... soy rico.
укр. язык http://ae-lib.org.ua/texts/stevenson__treasure_island__ua.htm#3-15
Острів Скарбів
Ю.Корецький (переклад з англійської)
Розділ XV ЛЮДИНА З ОСТРОВА

З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було - ведмідь, людина чи мавпа - я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці. Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватись мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора, тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямі до шлюпок. Однак дивна істота з'явилася знову; оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатись на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте - це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався. Мені згадалось усе, що я чув про людожерів, і я вже ладен був загукати на допомогу. Але думка, що переді мною все-таки людина, нехай і дика, стримала мене, а страх перед Сілвером знов побільшав. Я зупинився, обмірковуючи, як би його втекти, і раптом згадав про свого пістоля. Коли я впевнився, що маю захист, у серці в мене ожила мужність, і я рішуче подався назустріч дикому островикові. Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура і ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг вперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив. Я знову зупинився. - Хто ви такий? - запитав я. - Бен Ґан, - відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. - Я бідолашний Бен Ґан. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею. Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилась на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з [72] парусинового лахміття та решток матроської роби; це руб'я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних ґудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес з мідною пряжкою. - Три роки! - вигукнув я. - Ваше судно зазнало аварії? - Ні, братику, - відповів він. - Мене тут висадили. Я чув про цю жахливу кару в піратів: провинного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху. - Висадили три роки тому, - провадив він далі. - І живу я відтоді, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Хоч би куди людину закинуло, скажу я тобі, скрізь вона дасть собі раду. Але, братику, серце моє стужило за християнською їжею. Може, у тебе є шматочок сиру з собою, га? Нема? Скільки довгих ночей снився мені сир - підсмажений, на скибочці хліба... Прокидався, а його нема. - Якщо я тільки потраплю назад на судно, - відказав йому я, - ви матимете отакенну голову сиру! Увесь цей час він обмацував мою куртку, погладжував мені руки, розглядав мої черевики й радів, наче дитина, що бачить подібну до себе істоту. Але почувши останні мої слова, островик зиркнув на мене трохи сполохано. - Кажеш, якщо потрапиш назад на судно? - повторив він за мною. - А хто ж тобі може завадити? - Та вже ж не ви, звичайно, - відповів я. - Атож, братику! - скрикнув він. - Слухай, а як тебе звати? - Джім, - сказав я йому. - Джім, Джім... - вимовив він раз і другий, вочевидь дуже задоволений. - Знаєш, Джіме, жив я давніше так, що сором і казати. Ось, приміром, дивлячись на мене, хіба ти можеш повірити, що в мене була доброчестива мати? - поспитав він. - Це таки справді важкувато... - погодився я. - А отже, таки вона була дуже доброчестива,- провадив він. - І я ріс чемним хлопчиком, що міг відторохтіти цілого катехізиса навіть без зупинки. А ось тепер, бач, до чого дійшло - хоч почалося це, ще коли я малим бігав гратись у мідяки на могильних плитах. Атож, почалося з цього - мати моя, доброчестива жінка, перестерігала, що воно добром не кінчиться, і таки вийшло по її слову! Але само провидіння закинуло мене сюди. В самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли [73] буде нагода... Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джіме, - він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: - Я тепер - багатій!

 
 

Категория: проза | Добавил: Juliasmile44
Просмотров: 1392 | Загрузок: 190 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]