Четверг, 19.10.2017, 06:28
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Мини-чат
200
English at Work
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0


Вход на сайт
Поиск
Tegs
BBC: News
At University
Главная » Файлы » Тексты для сопоставительного анализа » проза

"The Masque of the Red Death" by Edgar Allan Poe
19.02.2010, 23:51

LE MASQUE DE LA MORT ROUGE,
par Edgar ALLAN POE


Traduction de Charles BAUDELAIRE


La Mort Rouge avait pendant longtemps dépeuplé la contrée. Jamais peste ne fut si fatale, si horrible. Son avatar, c'était le sang, la rougeur et la hideur du sang. C'étaient des douleurs aiguës, un vertige soudain, et puis un suintement abondant par les pores, et la dissolution de l'être. Des taches pourpres sur le corps, et spécialement sur le visage de la victime, la mettaient au ban de l'humanité, et lui fermaient tout secours et toute sympathie. L'invasion, le résultat de la maladie, tout cela était l'affaire d'une demi-heure.

Mais le prince Prospero était heureux, et intrépide, et sagace. Quand ses domaines furent à moitié dépeuplés, il convoqua un millier d'amis vigoureux et allègres de coeur, choisis parmi les chevaliers et les dames de sa cour, et se fit avec eux une retraite profonde dans une de ses abbayes fortifiées. C'était un vaste et magnifique bâtiment, une création du prince, d'un goût excentrique et cependant grandiose. Un mur épais et haut lui faisait une ceinture. Ce mur avait des portes de fer. Les courtisans, une fois entrés, se servirent de fourneaux et de solides marteaux pour souder les verrous. Ils résolurent de se barricader contre les impulsions soudaines du désespoir extérieur et de fermer toute issue aux frénésies du dedans. L'abbaye fut largement approvisionnée. Grâce à ces précautions, les courtisans pouvaient jeter le défi à la contagion. Le monde extérieur s'arrangerait comme il pourrait. En attendant, c'était folie de s'affliger ou de penser. Le prince avait pourvu à tous le moyens de plaisir. Il y avait des bouffons, il y avait des improvisateurs, des danseurs, des musiciens, il y avait le beau sous toutes ses formes, il y avait le vin. En dedans, il y avait toutes ces belles choses et la sécurité. Au-dehors, la Mort Rouge.

Ce fut vers la fin du cinquième ou sixième mois de sa retraite, et pendant que le fléau sévissait au-dehors avec le plus de rage, que le prince Prospero gratifia ses mille amis d'un bal masqué de la plus insolite magnificence.

Tableau voluptueux que cette mascarade! Mais d'abord laissez-moi vous décrire les salles où elle eut lieu. Il y en avait sept, une enfilade impériale. Dans beaucoup de palais, ces séries de salons forment de longues perspectives en ligne droite, quand les battants des portes sont rabattus sur les murs de chaque côté, de sorte que le regard s'enfonce jusqu'au bout sans obstacle. Ici, le cas était fort différent, comme on pouvait s'y attendre de la part du duc et de son goût très vif pour le bizarre. Les salles étaient si irrégulièrement disposées que l'oeil n'en pouvait guère embrasser plus d'une à la fois. Au bout d'un espace de vingt à trente yards il y avait un brusque détour, et à chaque coude un nouvel aspect. A droite et à gauche, au milieu de chaque mur, une haute et étroite fenêtre gothique donnait sur un corridor fermé qui suivait les sinuosités de l'appartement. Chaque fenêtre était faite de verres colorés en harmonie avec le ton dominant dans les décorations de la salle sur laquelle elle s'ouvrait. Celle qui occupait l'extrémité orientale, par exemple, était tendue de bleu, et les fenêtres étaient d'un bleu profond. La seconde pièce était ornée et tendue de pourpre, et les carreaux étaient pourpres. La troisième, entièrement verte, et vertes les fenêtres. La quatrième, décorée d'orange, était éclairée par une fenêtre orangée, la cinquième, blanche, la sixième, violette.

La septième salle était rigoureusement ensevelie de tentures de velours noir qui revêtaient tout le plafond et les murs, et retombaient en lourdes nappes sur un tapis de même étoffe et de même couleur. Mais, dans cette chambre seulement, la couleur des fenêtres ne correspondait pas à la décoration. Les carreaux étaient écarlates, d'une couleur intense de sang.

Or, dans aucune des sept salles, à travers les ornements d'or éparpillés à profusion çà et là ou suspendus aux lambris, on ne voyait de lampe ni de candélabre. Ni lampes, ni bougies; aucune lumière de cette sorte dans cette longue suite de pièces. Mais, dans les corridors qui leur servaient de ceinture, juste en face de chaque fenêtre, se dressait un énorme trépied, avec un brasier éclatant, qui projetait ses rayons à travers les carreaux de couleur et illuminait la salle d'une manière éblouissante. Ainsi se produisait une multitude d'aspects chatoyants et fantastiques. Mais dans la chambre de l'ouest, la chambre noire, la lumière du brasier qui ruisselait sur les tentures noires à travers les carreaux sanglants était épouvantablement sinistre, et donnait aux physionomies des imprudents qui y entraient un aspect tellement étrange, que bien peu de danseurs se sentaient le courage de mettre les pieds dans son enceinte magique.

C'était aussi dans cette salle que s'élevait, contre le mur de l'ouest, une gigantesque horloge d'ébène. Son pendule se balançait avec un tic-tac sourd, lourd, monotone; et quand l'aiguille des minutes avait fait le circuit du cadran et que l'heure allait sonner, il s'élevait des poumons d'airain de la machine un son clair, éclatant, profond et excessivement musical, mais d'une note si particulière et d'une énergie telle, que d'heure en heure, les musiciens de l'orchestre étaient contraints d'interrompre un instant leurs accords pour écouter la musique de l'heure; les valseurs alors cessaient forcément leurs évolutions; un trouble momentané courait dans toute la joyeuse compagnie; et, tat que vibrait le carillon, on remarquait que les plus fous devenaient pâles, et que les plus âgés et les plus rassis passaient leurs mains sur leurs fronts, comme dans une méditation ou une rêverie délirante. Mais quand l'écho s'était tout à fait évanoui, une légère hilarité circulait, par toute l'assemblée; les musiciens s'entre-regardaient et souriaient de leurs nerfs et de leur folie, et se juraient tout bas, les uns aux autres, que la prochaine sonnerie ne produirait pas en eux la même émotion; et puis, après la fuite des soixante minutes qui comprennent les trois mille six cents secondes de l'heure disparue, arrivait une nouvelle sonnerie de la fatale horloge, et c'étaient le même trouble, le même frisson, les mêmes rêveries.

Mais en dépit de tout cela, c'était une joyeuse et magnifique orgie. Le goût du duc était tout particulier. Il avait un oeil sûr à l'endroit des couleurs et des effets. Il méprisait le décorum de la mode. Ses plans étaient téméraires et sauvages et ses conceptions brillaient d'une splendeur barbare. Il y a des gens qui l'auraient jugé fou. Ses courtisans sentaient bien qu'il ne l'était pas. Mais il fallait l'entendre, le voir, le toucher, pour être sûr qu'il ne l'était pas.

Il avait, à l'occasion de cette grande fête, présidé en grande partie à la décoration mobilière des sept salons, et c'était son goût personnel qui avait commandé le style des travestissements. A coup sûr, c'étaient des conceptions grotesques. C'était éblouissant, étincelant; il y avait du piquant et du fantastique, beaucoup de ce qu'on a vu depuis dans Hernani. Il y avait des figures vraiment grotesques, absurdement équipées, incongrûment bâties; des fantaisies monstrueuses comme la folie; il y avait du beau, du licencieux, du bizarre en quantité, tant soit peu de terrible, et du dégoûtant à foison. Bref, c'était comme une multitude de rêves qui se pavanaient çà et là dans les sept salons. Et ces rêves se contorsionnaient en tous sens, prenant la couleur des chambres, et l'on eût dit qu'ils exécutaient la musique avec leurs pieds, et que les airs étranges de l'orchestre étaient l'écho de leur pas.

Et de temps en temps on entend sonner l'horloge d'ébène dans la salle de velours. Et alors, pour un moment, tout s'arrête, tout se tait, excepté la voix de l'horloge. Les rêves sont glacés, paralysés dans leurs postures. Mais les échos de la sonnerie s'évanouissent, ils n'ont duré qu'un instant, et à peine ont-ils fui, qu'une hilarité légère et mal contenue circule partout. Et la musique s'enfle de nouveau, et les rêves revivent, et ils se tordent çà et là plus joyeusement que jamais, reflétant la couleur des fenêtres à travers lesquelles ruisselle le rayonnement des trépieds. Mais dans la chambre qui est là-bas tout à l'ouest aucun masque n'ose maintenant s'aventurer; car la nuit avance, et une lumière plus rouge afflue à travers les carreaux couleur de sang, et la noirceur des draperies funèbres est effrayante; et à l'étourdi qui met le pied sur le tapis funèbre l'horloge d'ébène envoie un carillon plus lourd, plus solennellement énergique que celui qui frappe les oreilles des masques tourbillonnant dans l'insouciance lointaine des autres salles.

Quant à ces pièces-là, elles fourmillent de monde, et le coeur de la vie y battait fièvreusement. Et la tête tourbillonnait toujours, lorsque s'éleva enfin le son de minuit de l'horloge. Alors, comme je l'ai dit, la musique s'arrêta; le tournoiement des valseurs fut suspendu; il se fit partout, comme naguère, une anxieuse immobilité. Mais le timbre de l'horloge avait cette fois douze coups à sonner; aussi il se peut bien que plus de pensée se soit glissée dans les méditations de ceux qui pensaient parmi cette foule festoyante. Et ce fut peut-être aussi pour cela que plusieurs personnes parmi cette foule, avant que les derniers échos du dernier coup fussent noyés dans le silence, avaient eu le temps de s'apercevoir de la présence d'un masque qui jusque-là n'avait aucunement attiré l'attention. Et, la nouvelle de cette intrusion s'étant répandue en un chuchotement à la ronde, il s'éleva de toute l'assemblée un bourdonnement, puis, finalement de terreur, d'horreur et de dégoût.

Dans une réunion de fantômes telle que je l'ai décrite, il fallait sans doute une apparition bien extraordinaire pour causer une telle sensation. La licence carnavalesque de cette nuit était, il est vrai, à peu près illimitée; mais le personnage en question avait dépassé l'extravagance d'un Hérode, et franchi les bornes, cependant complaisantes, du décorum imposé par le prince. Il y a dans les coeurs des plus insouciants des cordes qui ne se laissent pas toucher sans émotion. Même chez les plus dépravés, chez ceux pour qui la vie et la mort sont également un jeu, il y a des choses avec lesquelles on ne peut pas jouer. Toute l'assemblée parut alors sentir prondément le mauvais goût et l'nconvenance de la conduite et du costume de l'étranger. Le personnage était grand et décharné, et enveloppé d'un suaire de la tête aux pieds. Le masque qui cachait le visage représentait si bien la physionomie d'un cadavre raidi, que l'analyse la plus minutieuse aurait difficilement découvert l'artifice. Et cependant, tous ces fous joyeux auraient peut-être supporté, sinon approuvé, cette laide plaisanterie. Mais le masque avait été jusqu'à adopter le type de la Mort rouge. Son vêtement était barbouillé de sang, et son large front, ainsi que tous les traits de sa face, étaient aspergés de l'épouvantable écarlate.

Quand les yeux du prince Prospero tombèrent sur cette figure de spectre qui, d'un mouvement lent, solennel, emphatique, comme pour mieux soutenir son rôle, se promenait çà et là à travers les danseurs, on le vit d'abord convulsé par un violent frisson de terreur ou de dégoût; mais une seconde après, son front s'empourpra de rage.

- Qui ose, demanda-t-il, d'une voix enrouée, aux courtisans debout près de lui; qui ose nous insulter par cette ironie blasphématoire? Emparez-vous de lui, et démasquez-le; que nous sachions qui nous aurons à prendre aux créneaux, au lever du soleil!

C'était dans la chambre de l'est ou chambre bleue, que se trouvait le prince Prospero, quand il prononça ces paroles. Elles retentirent fortement et clairement à travers les sept salons, car le prince était un homme impétueux et robuste, et la musique s'était tue à un signe de sa main.

C'était dans la chambre bleue que se tenait le prince, avec un groupe de pâles courtisanes à ses côtés. D'abord, pendant qu'il parlait, il y eut parmi le groupe un léger mouvement en avant dans la direction de l'intrus, qui fut un instant presque à leur portée, et qui maintenant, d'un pas délibéré et majestueux, se rapprochait de plus en plus du prince. Mais par suite d'une certaine terreur indéfinissable que l'audace insensée du masque avait inspirée à toute la société, il ne se trouva personne pour lui mettre la main dessus; si bien que, ne trouvant aucun obstacle, il passa à deux pas de la personne du prince; et, pendant que l'immense assemblée, comme obéissant à un seul mouvement, reculait du centre de la salle vers les murs, il continua sa route sans intrruption, de ce même pas solennel et mesuré qui l'avait tout d'abord caractérisé, de la cgambre bleue à la chambre pourpre, de la chambre pourpre à la chambre verte, de la verte à l'orange, de celle-ci à la blanche, et de celle-là à la violette, avant qu'on eût fait un mouvement décisif pour l'arrêter.

Ce fut alors, toutefois, que le prince Prospero, exaspéré par la rage et la honte de sa lâcheté d'une inute, s'élança précipitamment à travers les six chambres, où nul ne le suivit; car une terreur mortelle s'était emparée de tout le monde. Il brandissait un poignard nu, et s'était approché impétueusement à une distance de trois ou quatre pieds du fantôme qui battait en retraite, quand ce dernier, arrivé à l'extrémité de la salle de velours, se retourna brusquement et fit face à celui qui le poursuivait. Un cri aigu partit, et le poignard glissa avec un éclair sur le tapis funèbre où le prince Prospero tombait mort une seconde après.

Alors, invoquant le courage violent du désespoir, une foule de masques se précipita à la fois dans la chambre noire; et, saisissant l'inconnu, qui se tenait, comme une grande statue, droit et immobile dans l'ombre de l'horloge d'ébène, ils se sentirent suffoqués par une terreur sans nom, en voyant que sous le linceul et le masque cadavéreux, qu'ils avaient empoigné avec une si violente énergie, ne logeait aucune forme humaine.

On reconnut alors la présence de la Mort rouge. Elle était venue comme un voleur de nuit. Et tous les convives tombèrent un à un dans les salles de l'orgie inondées d'une rose sanglante, et chacun mourut dans la posture désespérée de sa chute.

Et la vie de l'horloge d'ébène disparut avec celle du derner de ces êtres joyeux. Et les flammes des trépieds expièrent. Et les Ténèbres, et la Ruine, et la Mort rouge établirent sur toutes choses leur empire illimité.

 

http://www.ac-nancy-metz.fr/enseign/lettres/transver/nouvelle/nouvfan/poemas.htm

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Маска красной смерти

Эдгар Аллан По

Перевод Р. Померанцевой

Уже давно опустошала страну Красная смерть. Ни одна эпидемия еще не была столь ужасной и губительной. Кровь была ее гербом и печатью — жуткий багрянец крови! Неожиданное головокружение, мучительная судорога, потом из всех пор начинала сочиться кровь — и приходила смерть. Едва на теле жертвы, и особенно на лице, выступали багровые пятна — никто из ближних уже не решался оказать поддержку или помощь зачумленному. Болезнь, от первых ее симптомов до последних, протекала меньше чем за полчаса.

Но принц Просперо был по-прежнему весел — страх не закрался в его сердце, разум не утратил остроту. Когда владенья его почти обезлюдели, он призвал к себе тысячу самых ветреных и самых выносливых своих приближенных и вместе с ними удалился в один из своих укрепленных монастырей, где никто не мог потревожить его. Здание это — причудливое и величественное, выстроенное согласно царственному вкусу самого принца, — было опоясано крепкой и высокой стеной с железными воротами. Вступив за ограду, придворные вынесли к воротам горны и тяжелые молоты и намертво заклепали засовы. Они решили закрыть все входы и выходы, дабы как-нибудь не прокралось к ним безумие и ие поддались они отчаянию. Обитель была снабжена всем необходимым, и придворные могли не бояться заразы. А те, кто остался за стенами, пусть сами о себе позаботятся! Глупо было сейчас грустить или предаваться раздумью. Принц постарался, чтобы не было недостатка в развлечениях. Здесь были фигляры и импровизаторы, танцовщицы и музыканты, красавицы и вино. Все это было здесь, и еще здесь была безопасность. А снаружи царила Красная смерть.

Когда пятый или шестой месяц их жизни в аббатстве был на исходе, а моровая язва свирепствовала со всей яростью, принц Просперо созвал тысячу своих друзей на бал-маскарад, великолепней которого еще не видывали.

Это была настоящая вакханалия, этот маскарад. Но сначала я опишу вам комнаты, в которых он происходил. Их было семь — семь роскошных покоев. В большинстве замков такие покои идут длинной прямой анфиладой; створчатые двери распахиваются настежь, и ничто не мешает охватить взором всю перспективу. Но замок Просперо, как и следовало ожидать от его владельца, приверженного ко всему bizarre * был построен совсем по-иному. Комнаты располагались столь причудливым образом, что сразу была видна только одна из них. Через каждые двадцать — тридцать ярдов вас ожидал поворот, и за каждым поворотом вы обнаруживаются что-то повое. В каждой комнате, справа и слева, посреди стены находилось высокое узкое окно в готическом стиле, выходившее на крытую галерею, которая повторяла зигзаги анфилады. Окна эти были из цветного стекла, и цвет их гармонировал со всем убранством комнаты. Так, комната в восточном конце галереи была обтянута голубым, и окна в ней были ярко-синие. Вторая комната была убрана красным, и стекла здесь были пурпурные. В третьей комнате, зеленой, такими же были и оконные стекла. В четвертой комнате драпировка и освещение были оранжевые, в пятой — белые, в шестой — фиолетовые. Седьмая комната была затянута черным бархатом: черные драпировки спускались здесь с самого потолка и тяжелыми складками ниспадали на ковер из такого же черного бархата. И только в этой комнате окна отличались от обивки: они были ярко-багряные — цвета крови. Ни в одной из семи комнат среди многочисленных золотых украшений, разбросанных повсюду и даже спускавшихся с потолка, не видно было ни люстр, ни канделябров, — не свечи и не лампы освещали комнаты: на галерее, окружавшей анфиладу, против каждого окна стоял массивный треножник с пылающей жаровней, и огни, проникая сквозь стекла, заливали покои цветными лучами, отчего все вокруг приобретало какой-то призрачный, фантастический вид. Но в западной, черной, комнате свет, струившийся сквозь кроваво-красные стекла и падавший на темные занавеси, казался особенно таинственным и столь дико искажал лица присутствующих, что лишь немногие из гостей решались переступить ее порог.

А еще в этой комнате, у западной ее стены, стояли гигантские часы черного дерева. Их тяжелый маятник с монотонным приглушенным звоном качался из стороны в сторону, и, когда минутная стрелка завершала свой оборот и часам наступал срок бить, из их медных легких вырывался звук отчетливый и громкий, проникновенный и удивительно музыкальный, но до того необычный по силе и тембру, что оркестранты принуждены были каждый час останавливаться, чтобы прислушаться к нему. Тогда вальсирующие пары невольно переставали кружиться, ватага весельчаков на миг замирала в смущении и, пока часы отбивали удары, бледнели лица даже самых беспутных, а те, кто был постарше и порассудительней, невольно проводили рукой но лбу, отгоняя какую-то смутную думу. Но вот бой часов умолкал, и тотчас же веселый смех наполнял покои; музыканты с улыбкой переглядывались, словно посмеиваясь над своим нелепым испугом, и каждый тихонько клялся другому, что в следующий раз он не поддастся смущению при этих звуках. А когда пробегали шестьдесят минут — три тысячи шестьсот секунд быстротечного времени — и часы снова начинали бить, наступало прежнее замешательство и собравшимися овладевали смятение и тревога.

И все же это было великолепное и веселое празднество. Принц отличался своеобразным вкусом: он с особой остротой воспринимал внешние эффекты и не заботился о моде. Каждый его замысел был смел и необычен и воплощался с варварской роскошью. Многие сочли бы принца безумным, но приспешники его были иного мнения. Впрочем, поверить им могли только те, кто слышал и видел его, кто был к нему близок.

Принц самолично руководил почти всем, что касалось убранства семи покоев к этому грандиозному fete *. В подборе масок тоже чувствовалась его рука. И уж конечно — это были гротески! Во всем — пышность и мишура, иллюзорность и пикантность, наподобие того, что мы позднее видели в "Эрнани" **. Повсюду кружились какие-то фантастические существа, и у каждого в фигуре или одежде было что-нибудь нелепое.

Все это казалось порождением какого-то безумного, горячечного бреда. Многое здесь было красиво, многое — безнравственно, многое — bizarre, иное наводило ужас, а часто встречалось и такое) что вызывало невольное отвращение. По всем семи комнатам во множестве разгуливали видения наших снов. Они — эти видения, — корчась и извиваясь, мелькали тут и там, в каждой новой комнате меняя свой цвет, и чудилось, будто дикие звуки оркестра — всего лишь эхо их шагов. А по временам из залы, обтянутой черным бархатом, доносился бой часов. И тогда на миг все замирало и цепенело — все, кроме голоса часов, — а фантастические существа словно прирастали к месту. Но вот бой часов смолкал — он слышался всего лишь мгновение, — и тотчас же веселый, чуть приглушенный смех снова наполнял анфиладу, и снова гремела музыка, снова оживали видения, и еще смешнее прежнего кривлялись повсюду маски, принимая оттенки многоцветных стекол, сквозь которые жаровни струили свои лучи. Только в комнату, находившуюся в западном конце галереи, не решался теперь вступить ни один из ряженых: близилась полночь, и багряные лучи света уже сплошным потоком лились сквозь кроваво-красные стекла, отчего чернота траурных занавесей казалась особенно жуткой. Тому, чья нога ступала на траурный ковер, в звоне часов слышались погребальные колокола, и сердце его при этом звуке сжималось еще сильнее, чем у тех, кто предавался веселью в дальнем конце анфилады.

Остальные комнаты были переполнены гостями — здесь лихорадочно пульсировала жизнь. Празднество было в самом разгаре, когда часы начали отбивать полночь. Стихла, как прежде, музыка, перестали кружиться в вальсе танцоры, и всех охватила какая-то непонятная тревога. На сей раз часам предстояло пробить двенадцать ударов, и, может быть, поэтому чем дольше они били, тем сильнее закрадывалась тревога в души самых рассудительных. И, может быть, поэтому не успел еще стихнуть в отдалении последний отзвук последнего удара, как многие из присутствующих вдруг увидели маску, которую до той поры никто не замечал. Слух о появлении новой маски разом облетел гостей; его передавали шепотом, пока не загудела, не зажужжала вся толпа, выражая сначала недовольство и удивление, а под конец — страх, ужас и негодование.

Появление обычного ряженого не вызвало бы, разумеется, никакой сенсации в столь фантастическом сборище. И хотя в этом ночном празднестве царила поистине необузданная фантазия, новая маска перешла все границы дозволенного — даже те, которые признавал принц. В самом безрассудном сердце есть струны, коих нельзя коснуться, не заставив их трепетать. У людей самых отчаянных, готовых шутить с жизнью и смертью, есть нечто такое, над чем они не позволяют себе смеяться. Казалось, в эту минуту каждый из присутствующих почувствовал, как несмешон и неуместен наряд пришельца и его манеры. Гость был высок ростом, изможден и с головы до ног закутан в саван. Маска, скрывавшая его лицо, столь точно воспроизводила застывшие черты трупа, что даже самый пристальный и придирчивый взгляд с трудом обнаружил бы обман. Впрочем, и это не смутило бы безумную ватагу, а может быть, даже вызвало бы одобрение. Но шутник дерзнул придать себе сходство с Красной смертью. Одежда его была забрызгана кровью, а на челе и на всем лице проступал багряный ужас.

Но вот принц Просперо узрел этот призрак, который, словно для того, чтобы лучше выдержать роль, торжественной поступью расхаживал среди танцующих, и все заметили, что по телу принца пробежала какая-то странная дрожь — не то ужаса, не то отвращения, а в следующий миг лицо его побагровело от ярости.

— Кто посмел?! — обратился он хриплым голосом к окружавшим его придворным. — Кто позволил себе эту дьявольскую шутку? Схватить его и сорвать с него маску, чтобы мы знали, кого нам поутру повесить на крепостной стене!

Слова эти принц Просперо произнес в восточной, голубой, комнате. Громко и отчетливо прозвучали они во всех семи покоях, ибо принц был человек сильный и решительный, и тотчас по мановению его руки смолкла музыка.

Это происходило в голубой комнате, где находился принц, окруженный толпой побледневших придворных. Услышав его приказ, толпа метнулась было к стоявшему поблизости пришельцу, но тот вдруг спокойным и уверенным шагом направился к принцу. Никто не решился поднять на пего руку — такой непостижимый ужас внушало всем высокомерие этого безумца. Беспрепятственно прошел он мимо принца, — гости в едином порыве прижались к стенам, чтобы дать ему дорогу, — и все той же размеренной и торжественной поступью, которая отличала его от других гостей, двинулся из голубой комнаты в красную, из красной — в зеленую, из зеленой — в оранжевую, оттуда — в белую и наконец — в черную, а его все не решались остановить. Тут принц Просперо, вне себя от ярости и стыда за минутное свое малодушие, бросился в глубь анфилады; но никто из придворных, одержимых смертельным страхом, не последовал за ним. Принц бежал с обнаженным кинжалом в руке, и, когда на пороге черной комнаты почти уже настиг отступающего врага, тот вдруг обернулся и вперил в него взор. Раздался пронзительный крик, и кинжал, блеснув, упал на траурный ковер, на котором спустя мгновение распростерлось мертвое тело принца. Тогда, призвав па помощь все мужество отчаяния, толпа пирующих кинулась в черную комнату. Но едва они схватили зловещую фигуру, застывшую во весь рост в тени часов, как почувствовали, к невыразимому своему ужасу, что под саваном и жуткой маской, которые они в исступлении пытались сорвать, ничего нет.

Теперь уже никто не сомневался, что это Красная смерть. Она прокралась, как тать в ночи. Один за другим падали бражники в забрызганных кровью пиршественных залах и умирали в тех самых позах, в каких настигла их смерть. И с последним из них угасла жизнь эбеновых часов, потухло пламя в жаровнях, и над всем безраздельно воцарились Мрак, Гибель и Красная смерть.

http://soviet-history.com/literature/prose/poe_the_masque_of_the_red_death.php

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

МАСКА ЧЕРВОНОЇ СМЕРТІ

Едгар Аллан По 

© МАЄВСЬКА Л. Н., переклад з англійської, 1992. 

 

Давно вже спустошувала країну Червона Смерть. Жодна пошесть не бувала досі така огидна й не сіяла стільки згуби. Кров була її знаком і тавром - жаска багряниця крові. Колючі болі, раптове запаморочення, а далі кров пирсне з усіх пор - і прощавай білий світе. Криваво-червоні плями на тілі, а надто на обличчі - ознака зарази, і годі тоді її жертві сподіватися на допомогу чи то співчуття своїх ближніх. Недуга була скоробіжна: від перших спазмів до смертних корчів минало не більш як півгодини.

Та принц Просперо й далі розкошував життям, непіддатливий страху й дотепний. Коли моровиця забрала половину люду в його володіннях, він прикликав до себе тисячу найбадьоріших та найбезтурботніших друзів - лицарів і дам свого двору - й усамітнився з ними, відмежувавшись від світу в одному зі своїх монастирів-замків. То була простора й велична будівля, зведена на догоду принцовому смаку - дивацькому й воднораз гордовито-вельможному. Високий міцний мур з залізною брамою оперезував замок. Ступивши за огорожу, придворні попритягали горни та важезні молоти й наглухо позаклепували засуви брами. Вони вирішили не лишати ні входів, ні виходів, аби ні до них, ні від них не прокралися зневіра чи розпач. У монастирі було повнісінько припасів, отож завбачливі придворні могли сподіватися, що чума їх не спіткає. А ті, що лишилися поза мурами, нехай самі дають собі раду! Отож поки що нерозумно піддаватися смуткові чи лихим думам. Принц подбав, аби не бракувало розваг. Тут були блазні й імпровізатори, танцівники й музики, Краса і п’янкі трунки. Все це разом з безпекою було тут, у монастирському захистку, а там, назовні, панувала Червона Смерть.

Коли збігав уже п’ятий чи шостий місяць їхнього відлюдництва, а поза мурами абатства люто як ніколи шаленіла чума, принц Просперо скликав тисячу своїх друзів на бал-маскарад, такий бучний, якого ще не бувало.

Розкішне було видовище - той маскарад. Але передусім дозвольте змалювати покої, де він розбуявся. їх було сім - сім величних світлиць, гідних імператора. В більшості замків такі покої утворюють довгу пряму анфіладу, а стулки дверей розчахуються навстіж, і погляд, не стрічаючи перепон, гуляє по всьому простору. А тут усе зовсім інакше, чого й слід було сподіватися від володаря замку, який полюбляв усе. Світлиці розташовані так вигадливо, що одразу охопити поглядом можна тільки одну з них. Ступивши кілька десятків кроків, ви щоразу опинялися перед новим поворотом, а за ним на вас чекала нова дивовижа. В кожній світлиці посеред стіни, праворуч і ліворуч, ви бачили високе вузьке вікно готичного стилю, яке визирало на криту галерею, що повторювала всі звивини внутрішніх апартаментів. Шибки цих вікон були з кольорового скла, а кольори відповідали оздобленню кожної кімнати. Так, приміром, світлиця у східному кінці галереї була запнута в блакитне - і вікна в ній були ясно-блакитні. У другій світлиці оздоби та гобелени були пурпурові, отож і віконні шиби були пурпурові. У третій кімнаті, зеленій, такими ж були й вікна. В четвертій барви та освітлення - жовтогарячі, у п’ятій - білі, в шостій - фіалкові. Сьому кімнату було запнуто чорним оксамитом: чорне драпірування збігало тут від самісінької стелі й важкими згортками спадало на килим з такого ж чорного оксамиту. І лише тут вікна не повторювали барвів оздоблення: вони були багряні - густого кольору крові. У жодній з семи кімнат, серед рясноти золотих прикрас, розкиданих тут і там, - а деякі звисали навіть зі стелі, - не видно ні люстр, ані канделябрів. Ніде у внутрішніх покоях не світилось ні лампи, ні свічки. Зате на галереї, що оббігала навколо кімнат, проти кожного вікна стояла важка тринога з палахкотливою жаровнею, і вогні, сіючись крізь вікна, затоплювали покої кольоровими променями, від чого все довкола набувало якогось примарного, фантастичного вигляду. Проте в західній, чорній, залі світло від жаровень, струмуючи на темні запони крізь криваво-червоні шиби, робилося таке страхітливе й надавало обличчям присутніх такого навіженого виразу, що мало хто з гостей наважувався ступити за її поріг.

Та ще в цій залі, під західною її стіною, стояли гігантські дзиґарі з ебенового дерева. їх важезний хитун з глухим монотонним подзвоном розхитувався з боку в бік, і коли хвилинна стрілка завершувала чергове коло і дзиґарі мали бити, з їхніх мідних легень вихоплювався звук гучний і чистий, глибокий і напрочуд музичний, але такого незвичайного тембру й такої сили, аж ураз мимоволі нишкли музики, уриваючи гру, й наслухали, наслухали; і тоді несамохіть завмирала круговерть вальсу, всю веселу компанію на хвильку поймала бентега, і поки дзиґарі били, можна було помітити, як марніють з лиця навіть найлегковажніші, а ті, хто старший та статечніший, підносять до чола руку, наче в глибокій важкій задумі. Та щойно подзвін відлунає, як безтурботний сміх знову заполонить покої; музики веселенько перезирнуться, мовби посміюючись над своїми безглуздими страхами, і тихенько запевнять одне одного, що вже наступного разу той звук їх не збентежить. Але як пролинуть шістдесят хвилин - три тисячі й шістсот митей швидкоплинного Часу - і дзиґарі знову почнуть бити, присутніми знову заволодіють бентега, страх і важка задума.

Та, наперекір усьому, то було веселе, препишне свято. Принц мав своєрідний смак: він тонко відчував кольори, вмів створювати незвичайні ефекти й нехтував модою задля самої моди. Задуми його були сміливі й натхненні і втілювалися з варварською розкішшю. Дехто назвав би його безумцем, проте наближені до нього гадали інакше. Слід було чути, бачити, бути поруч, аби впевнитися) що розум йому не потьмарився.

Принц сам здебільша наглядав за оздобленням семи світлиць до цього грандіозного : маски й убрання теж добиралися відповідно до його забаганок. І не сумнівайтеся - то був гротеск! У всьому - пишнота, облудний блиск, примарність і гостра присмака - одне слово, чимало такого, що пізніше ми побачили в "Ернані”. Тут і там снували химерні, наче з арабесок, істоти, і кожна мала в постаті чи одежі щось безглузде. Вся ця фантасмагорія здавалася витвором хворобливої уяви божевільного. Там було багато гарного, багато вкрай розперезаного, багато bizarre, трохи чогось страхітливого і чимало такого, що мимоволі викликало огиду. Повсюдно в семи світлицях юрмилися примари. Вони - ці примари - роїлися тут і там, корчились, мелькали то в тій, то в тій кімнаті, просякнувши її барвами, і здавалося, наче звуки дикої музики - то лише відлуння їхньої ходи. І час від часу з зали, оздобленої чорним оксамитом, долинав бій дзиґарів. І тоді на хвильку все ціпеніло і змовкало - усе, крім голосу дзиґарів, - а фантастичні істоти вклякали на місці, там, де їх той голос заскочить. Та ось відлунає подзвін - а чути його лише мить - і одразу веселий, ледь притлумлений сміх попливе навздогін за даленіючим дзвоном; і знову гримить музика, оживають примари, ще веселіше в’юняться вони тут і там, переймаючи барви різноколірних вікон, крізь які струмують промені від жаровень. Але до зали, що в західному кінці, не наважується тепер зазирнути жодна маска: ось-ось проб’є північ, і крізь кривавого кольору шиби струмує ще гарячіший багрянець, а жалобно-похмура чорнота запон ще дужче жахає. Тому, хто ступить на чорний-пречорний килим, у бої дзиґарів вчувається подзвін, сповнений куди похмурішого віщування, аніж той, що його чують гості, які веселяться у віддаленіших покоях.

Усі інші кімнати переповнені, в них гарячково нуртує життя. Свято було в повному розпалі, коли дзиґарі почали відбивати північ. І тоді, як уже й розповідалося, стихла музика, завмерла круговерть вальсу і всіх опанувала якась невиразна тривога. Цього разу ебенові дзиґарі мали вибити дванадцять ударів, і, може, тому що довше вони били, то дужче закрадалася тривога навіть у душі найрозважливіших. Через те, либонь, не встигло здаленіти останнє відлуння останнього удару, як багато хто з присутніх зненацька побачив маску, котрої досі ніхто не помічав. Чутка про появу нової маски враз облетіла всіх гостей, її передавали пошепки з уст в уста, аж поки загуло-загомоніло все зібрання, виказуючи напочатку невдоволення й подив, а далі - страх, переляк і огиду. Поява звичайнісінького перерядженого не викликала б, звісно, ані найменшої сенсації серед такого чудернацького збіговиська. То дарма, що на цьому нічному маскараді панувала вседозволеність, новий гість переступив усі межі пристойного, - навіть ті, що їх не переступав сам принц. Є такі струни і в серці найлегкодумнішої людини, котрі не можуть не забриніти, ледь-но їх торкнешся. Навіть у найбільших відчайдухів, звиклих жартувати з життям і смертю, завжди знайдеться щось таке, з чим жартувати - зась. Тепер геть усі немовби збагнули, що в убранні й поводженні незнайомця нема ні дотепності, ні пристойності. Заброда був довготелесий, худий і з голови до п’ят закутаний у саван. Маска, за якою ховалося його обличчя, так нагадувала задубілий вид мерця, що навіть найпильніший та найдоскіпливіший погляд заледве міг би розпізнати оману. Зрештою, навіть таке простили б йому розшалілі веселуни, а то, може, й схвалили б цю витівку, якби штукар не зайшов аж так далеко, зухвало напнувши на себе личину Червоної Смерті. Одіж його була зарошена кров’ю, і широке чоло й усе лице покроплене жаскою багряницею.

Та ось принц Просперо угледів цю прояву, яка, ніби намагаючись переконливіше зіграти свою роль, поволі, врочисто походжала туди-сюди поміж танцюристів, і всі побачили, як принц спершу затіпався - чи то з жаху, чи то з огиди - а потім побагровів від люті.

- Хто посмів?! - хрипко закричав він до придворних, що стояли поряд. - Хто дав собі волю образити нас цією блюзнірською витівкою? Хапайте його та здеріть оту машкару, аби ми знали, кого доведеться почепити на фортечному мурі, як зійде сонце!

Ті принцові слова загучали зі східної, блакитної зали. Вони облетіли всі сім покоїв, лункі й виразні, адже принц був чоловік відважний та дужий, і вмить на помах його руки стихла музика.

Це відбувалось у блакитній залі, де стояв принц Просперо серед гурту блідих придворних. Зачувши його повеління, вони кинулись до непроханого гостя, котрий теж був неподалік, однак той раптом спокійною, впевненою ходою попрямував до принца. Ніхто не зважився підняти на нього руку - такий незбагненний жах навіювала зарозумілість цього шаленця. Отож він безборонно пройшов повз принца, за крок від нього, - гості воднораз сахнулися, даючи йому дорогу, їх мов вітром поздувало з середини зали й попритискало до стін - і все тою самою врочистою, розміреною ходою, що так вирізняла його з-поміж інших присутніх, рушив із блакитної кімнати в червону, з червоної - в зелену, з зеленої - в жовтогарячу, звідти - в білу і нарешті - у фіалкову, але так ніхто й не зробив рішучої спроби його перепинити. І тоді принц Просперо, охоплений нестямною люттю і соромом за свою миттєву нерішучість, метнувся за ним навздогін через шість покоїв, та ніхто з придворних не зрушив з місця, бо всіх скував смертельний жах. Принц біг з оголеним кинджалом, стрімко і грізно, й коли на порозі чорної кімнати вже майже наздогнав свого супротивника, той зненацька обернувся і встромив у нього погляд. Злинув пронизливий зойк - і кинджал, зблиснувши, впав на жалобний килим, на якому за мить розпростерлося тіло мертвого принца. І вже тоді, зібравши всю свою відчайдушну відвагу, гості як один кинулися до чорної зали. Та щойно вони вчепились у лиховісного штукаря, чия довга постать витяглась непорушно і зачаїлась у тіні від ебенових дзиґарів, як од невимовного страху їм забило дух, бо під могильним саваном та безживною маскою, що їх вони смикали з такою нестямною люттю, не було нічого - сама порожнеча.

І тоді всі збагнули, що то прийшла Червона Смерть. Вона прокралася мов лиходій уночі. Й один по одному падали гульвіси в зарошених кров’ю бенкетних залах і прощалися з життям у тих сповнених розпачу позах, у яких їх хапала смерть. І заніміли ебенові дзиґарі - ту ж мить, як заніміли уста останнього з веселунів. Вичахли й вогники у жаровнях - і тоді над світом запанували безборонно Морок, Тлінь і Червона Смерть.


http://argo-unf.at.ua/load/341-1-0-1233-

Категория: проза | Добавил: Шиншилла
Просмотров: 824 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 1.7/7
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]