Среда, 18.10.2017, 15:54
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Мини-чат
200
English at Work
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0


Вход на сайт
Поиск
Tegs
BBC: News
At University
Главная » Файлы » Тексты для сопоставительного анализа » Художественный перевод: ИЯ (английский) - ПЯ (русский)

Miguel de Cervantes Saavedra "Don Quijote de la Mancha"
01.12.2009, 22:21
Don Quijote de la Mancha
CAPНTULO 1: Que trata de la condición y ejercicio del famoso hidalgo D. Quijote de la Mancha
En un lugar de la Mancha, de cuyo nombre no quiero acordarme, no ha mucho tiempo que vivía un hidalgo de los de lanza en astillero, adarga antigua, rocín flaco y galgo corredor. Una olla de algo más vaca que carnero, salpicón las más noches, duelos y quebrantos los sábados, lentejas los viernes, algún palomino de añadidura los domingos, consumían las tres partes de su hacienda. El resto della concluían sayo de velarte, calzas de velludo para las fiestas con sus pantuflos de lo mismo, los días de entre semana se honraba con su vellori de lo más fino. Tenía en su casa una ama que pasaba de los cuarenta, y una sobrina que no llegaba a los veinte, y un mozo de campo y plaza, que así ensillaba el rocín como tomaba la podadera. Frisaba la edad de nuestro hidalgo con los cincuenta años, era de complexión recia, seco de carnes, enjuto de rostro; gran madrugador y amigo de la caza. Quieren decir que tenía el sobrenombre de Quijada o Quesada (que en esto hay alguna diferencia en los autores que deste caso escriben), aunque por conjeturas verosímiles se deja entender que se llama Quijana; pero esto importa poco a nuestro cuento; basta que en la narración dél no se salga un punto de la verdad.
Es, pues, de saber, que este sobredicho hidalgo, los ratos que estaba ocioso (que eran los más del año) se daba a leer libros de caballerías con tanta afición y gusto, que olvidó casi de todo punto el ejercicio de la caza, y aun la administración de su hacienda; y llegó a tanto su curiosidad y desatino en esto, que vendió muchas hanegas de tierra de sembradura, para comprar libros de caballerías en que leer; y así llevó a su casa todos cuantos pudo haber dellos; y de todos ningunos le parecían tan bien como los que compuso el famoso Feliciano de Silva: porque la claridad de su prosa, y aquellas intrincadas razones suyas, le parecían de perlas; y más cuando llegaba a leer aquellos requiebros y cartas de desafío, donde en muchas partes hallaba escrito: la razón de la sinrazón que a mi razón se hace, de tal manera mi razón enflaquece, que con razón me quejo de la vuestra fermosura, y también cuando leía: los altos cielos que de vuestra divinidad divinamente con las estrellas se fortifican, y os hacen merecedora del merecimiento que merece la vuestra grandeza. Con estas y semejantes razones perdía el pobre caballero el juicio, y desvelábase por entenderlas, y desentrañarles el sentido, que no se lo sacara, ni las entendiera el mismo Aristóteles, si resucitara para sólo ello. No estaba muy bien con las heridas que don Belianis daba y recibía, porque se imaginaba que por grandes maestros que le hubiesen curado, no dejaría de tener el rostro y todo el cuerpo lleno de cicatrices y señales; pero con todo alababa en su autor aquel acabar su libro con la promesa de aquella inacabable aventura, y muchas veces le vino deseo de tomar la pluma, y darle fin al pie de la letra como allí se promete; y sin duda alguna lo hiciera, y aun saliera con ello, si otros mayores y continuos pensamientos no se lo estorbaran.
Tuvo muchas veces competencia con el cura de su lugar (que era hombre docto graduado en Sigьenza), sobre cuál había sido mejor caballero, Palmerín de Inglaterra o Amadís de Gaula; mas maese Nicolás, barbero del mismo pueblo, decía que ninguno llegaba al caballero del Febo, y que si alguno se le podía comparar, era don Galaor, hermano de Amadís de Gaula, porque tenía muy acomodada condición para todo; que no era caballero melindroso, ni tan llorón como su hermano, y que en lo de la valentía no le iba en zaga.
En resolución, él se enfrascó tanto en su lectura, que se le pasaban las noches leyendo de claro en claro, y los días de turbio en turbio, y así, del poco dormir y del mucho leer, se le secó el cerebro, de manera que vino a perder el juicio. Llenósele la fantasía de todo aquello que leía en los libros, así de encantamientos, como de pendencias, batallas, desafíos, heridas, requiebros, amores, tormentas y disparates imposibles, y asentósele de tal modo en la imaginación que era verdad toda aquella máquina de aquellas soñadas invenciones que leía, que para él no había otra historia más cierta en el mundo.
Decía él, que el Cid Ruy Díaz había sido muy buen caballero; pero que no tenía que ver con el caballero de la ardiente espada, que de sólo un revés había partido por medio dos fieros y descomunales gigantes. Mejor estaba con Bernardo del Carpio, porque en Roncesvalle había muerto a Roldán el encantado, valiéndose de la industria de Hércules, cuando ahogó a Anteo, el hijo de la Tierra, entre los brazos. Decía mucho bien del gigante Morgante, porque con ser de aquella generación gigantesca, que todos son soberbios y descomedidos, él solo era afable y bien criado; pero sobre todos estaba bien con Reinaldos de Montalbán, y más cuando le veía salir de su castillo y robar cuantos topaba, y cuando en Allende robó aquel ídolo de Mahoma, que era todo de oro, según dice su historia. Diera él, por dar una mano de coces al traidor de Galalón, al ama que tenía y aun a su sobrina de añadidura. En efecto, rematado ya su juicio, vino a dar en el más extraño pensamiento que jamás dio loco en el mundo, y fue que le pareció convenible y necesario, así para el aumento de su honra, como para el servicio de su república, hacerse caballero andante, e irse por todo el mundo con sus armas y caballo a buscar las aventuras, y a ejercitarse en todo aquello que él había leído, que los caballeros andantes se ejercitaban, deshaciendo todo género de agravio, y poniéndose en ocasiones y peligros, donde acabándolos, cobrase eterno nombre y fama.
http://www.donquijote.org/spanishlanguage/literature/library/quijote/

Мигель де Сервантес Сааведра. Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанчский.
Перевод Н. Любимов

ГЛАВА I, повествующая о нраве и образе жизни славного идальго Дон Кихота Ламанчского

В некоем селе Ламанчском, которого название у меня нет охоты
припоминать, не так давно жил-был один из тех идальго, чье имущество
заключается в фамильном копье, древнем щите, тощей кляче и борзой собаке.
Олья чаще с говядиной, нежели с бараниной, винегрет, почти всегда
заменявший ему ужин, яичница с салом по субботам, чечевица по пятницам,
голубь, в виде добавочного блюда, по воскресеньям, - все это поглощало три
четверти его доходов. Остальное тратилось на тонкого сукна полукафтанье,
бархатные штаны и такие же туфли, что составляло праздничный его наряд, а в
будни он щеголял в камзоле из дешевого, но весьма добротного сукна. При нем
находились ключница, коей перевалило за сорок, племянница, коей не
исполнилось и двадцати, и слуга для домашних дел и полевых работ, умевший и
лошадь седлать, и с садовыми ножницами обращаться. Возраст нашего идальго
приближался к пятидесяти годам; был он крепкого сложения, телом сухопар,
лицом худощав, любитель вставать спозаранку и заядлый охотник. Иные
утверждают, что он носил фамилию Кихада , иные - Кесада. В сем случае
авторы, писавшие о нем, расходятся; однако ж у нас есть все основания
полагать, что фамилия его была Кехана. Впрочем, для нашего рассказа это не
имеет существенного значения; важно, чтобы, повествуя о нем, мы ни на шаг не
отступали от истины.
Надобно знать, что вышеупомянутый идальго в часы досуга, - а досуг
длился у него чуть ли не весь год, - отдавался чтению рыцарских романов с
таким жаром и увлечением, что почти совсем забросил не только охоту, но даже
свое хозяйство; и так далеко зашли его любознательность и его помешательство
на этих книгах, что, дабы приобрести их, он продал несколько десятин
пахотной земли и таким образом собрал у себя все романы, какие только ему
удалось достать; больше же всего любил он сочинения знаменитого Фельсьяно де
Сильва, ибо блестящий его слог и замысловатость его выражений казались
ему верхом совершенства, особливо в любовных посланиях и в вызовах на
поединок, где нередко можно было прочитать: "Благоразумие вашего
неблагоразумия по отношению к моим разумным доводам до того помрачает мой
разум, что я почитаю вполне разумным принести жалобу на ваше великолепие".
Или, например, такое: "...всемогущие небеса, при помощи звезд божественно
возвышающие вашу божественность, соделывают вас достойною тех достоинств,
коих удостоилось ваше величие".
Над подобными оборотами речи бедный кавальеро ломал себе голову и
не спал ночей, силясь понять их и добраться до их смысла, хотя сам
Аристотель, если б он нарочно для этого воскрес, не распутал бы их и не
понял. Не лучше обстояло дело и с теми ударами, которые наносил и получал
дон Бельянис, ибо ему казалось, что, какое бы великое искусство ни выказали
пользовавшие рыцаря врачи, лицо его и все тело должны были быть в рубцах и
отметинах. Все же он одобрял автора за то, что тот закончил свою книгу
обещанием продолжить длиннейшую эту историю, и у него самого не раз являлось
желание взяться за перо и дописать за автора конец; и так бы он, вне всякого
сомнения, и поступил и отлично справился бы с этим, когда бы его не
отвлекали иные, более важные и всечасные помыслы. Не раз приходилось ему
спорить с местным священником, - человеком образованным, получившим ученую
степень в Сигуэнсе, - о том, какой рыцарь лучше: Пальмерин Английский или же Амадис Галльский. Однако маэсе Николас, цирюльник из того же
села, утверждал, что им обоим далеко до Рыцаря Феба и что если кто и может с
ним сравниться, так это дон Галаор, брат Амадиса Галльского ибо он всем
взял; он не ломака и не такой плакса, как его брат, в молодечестве же
нисколько ему не уступит.
Одним словом, идальго наш с головой ушел в чтение, и сидел он над
книгами с утра до ночи и с ночи до утра; и вот оттого, что он мало спал и
много читал, мозг у него стал иссыхать, так что в конце концов он и вовсе
потерял рассудок. Воображение его было поглощено всем тем, о чем он читал в
книгах: чародейством, распрями, битвами, вызовами на поединок, ранениями,
объяснениями в любви, любовными похождениями, сердечными муками и разной
невероятной чепухой, и до того прочно засела у него в голове мысль, будто
все это нагромождение вздорных небылиц - истинная правда, что для него в
целом мире не было уже ничего более достоверного. Он говорил, что Сид Руй
Диас очень хороший рыцарь, но что он ни в какое сравнение не идет с
Рыцарем Пламенного Меча, который одним ударом рассек пополам двух
свирепых и чудовищных великанов. Он отдавал предпочтение Бернардо дель
Карпьо оттого, что тот, прибегнув к хитрости Геркулеса, задушившего в
своих объятиях сына Земли - Антея, умертвил в Ронсевальском ущелье
очарованного Роланда. С большой похвалой отзывался он о Моргате,
который хотя и происходил из надменного и дерзкого рода великанов, однако ж,
единственный из всех, отличался любезностью и отменною учтивостью. Но никем
он так не восхищался, как Ринальдом Монтальванским особливо когда тот,
выехав из замка, грабил всех, кто только попадался ему на пути, или,
очутившись за морем, похищал истукан Магомета - весь как есть золотой, по
уверению автора. А за то, чтобы отколотить изменника Ганнелона, наш
идальго отдал бы свою ключницу да еще и племянницу в придачу.
И вот, когда он уже окончательно свихнулся, в голову ему пришла такая
странная мысль, какая еще не приходила ни одному безумцу на свете, а именно:
он почел благоразумным и даже необходимым как для собственной славы, так и
для пользы отечества сделаться странствующим рыцарем, сесть на коня и, с
оружием в руках отправившись на поиски приключений, начать заниматься тем
же, чем, как это ему было известно из книг, все странствующие рыцари,
скитаясь по свету, обыкновенно занимались, то есть искоренять всякого рода
неправду и в борении со всевозможными случайностями и опасностями стяжать
себе бессмертное имя и почет.
http://lib.ru/INOOLD/SERVANTES/donkihot1.txt

Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ І, де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

В однім селі у Ламанчі - а в якому саме, не скажу - жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м'ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п'ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб'ятко на додачу,- все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива - і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу - чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже - аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу - тобто замалим не цілий рік - водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. [24]

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва: його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення - правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпо-ту». Або ще: «Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа».

Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому також, як Дон Бельяніс міг завдавати й сам діставати таку силу ран - хоч би які знаючі лікарі їх гоїли, все обличчя його і все тіло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте він вельми похваляв автора за обіцянку продовжити свою і без того довгу історію; не раз йому й самому набігала думка взятися за перо і написати те заповідане продовження - і він був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на заваді інші, важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум.

Частенько йому траплялось диспутувати з тамтешнім парохом - а був то чоловік учений, укінчений богослов із Сігуенси - про те, котрий лицар кращий: Пальмерін Англійський чи Амадіс Гальський. Проте майстер Ніколас, цилюрник у тому ж таки селі, вважав, що обом тим воякам далеко до Рицаря Феба; якщо хто може йому дорівняти, то хіба лише Дон Галаор, брат Амадіса Гальського, бо то кругом рицар: не такий манірник і тонкослізка, як брат, а в юнацтві ніколи задніх не пас.

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох - ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду.
http://ae-lib.org.ua/texts/cervantes__don_quijote_1__ua.htm

Translated to English in 1885 by John Ormsby (1829-1895).
CHAPTER I, WHICH TREATS OF THE CHARACTER AND PURSUITS OF THE FAMOUS GENTLEMAN DON QUIXOTE OF LA MANCHA

In a village of La Mancha, the name of which I have no desire to
call to mind, there lived not long since one of those gentlemen that
keep a lance in the lance-rack, an old buckler, a lean hack, and a
greyhound for coursing. An olla of rather more beef than mutton, a
salad on most nights, scraps on Saturdays, lentils on Fridays, and a
pigeon or so extra on Sundays, made away with three-quarters of his
income. The rest of it went in a doublet of fine cloth and velvet
breeches and shoes to match for holidays, while on week-days he made a
brave figure in his best homespun. He had in his house a housekeeper
past forty, a niece under twenty, and a lad for the field and
market-place, who used to saddle the hack as well as handle the
bill-hook. The age of this gentleman of ours was bordering on fifty;
he was of a hardy habit, spare, gaunt-featured, a very early riser and
a great sportsman. They will have it his surname was Quixada or
Quesada (for here there is some difference of opinion among the
authors who write on the subject), although from reasonable
conjectures it seems plain that he was called Quexana. This,
however, is of but little importance to our tale; it will be enough
not to stray a hair's breadth from the truth in the telling of it.

You must know, then, that the above-named gentleman whenever he
was at leisure (which was mostly all the year round) gave himself up
to reading books of chivalry with such ardour and avidity that he
almost entirely neglected the pursuit of his field-sports, and even
the management of his property; and to such a pitch did his
eagerness and infatuation go that he sold many an acre of
tillageland to buy books of chivalry to read, and brought home as many
of them as he could get. But of all there were none he liked so well
as those of the famous Feliciano de Silva's composition, for their
lucidity of style and complicated conceits were as pearls in his
sight, particularly when in his reading he came upon courtships and
cartels, where he often found passages like "the reason of the
unreason with which my reason is afflicted so weakens my reason that
with reason I murmur at your beauty;" or again, "the high heavens,
that of your divinity divinely fortify you with the stars, render
you deserving of the desert your greatness deserves." Over conceits of
this sort the poor gentleman lost his wits, and used to lie awake
striving to understand them and worm the meaning out of them; what
Aristotle himself could not have made out or extracted had he come
to life again for that special purpose. He was not at all easy about
the wounds which Don Belianis gave and took, because it seemed to
him that, great as were the surgeons who had cured him, he must have
had his face and body covered all over with seams and scars. He
commended, however, the author's way of ending his book with the
promise of that interminable adventure, and many a time was he tempted
to take up his pen and finish it properly as is there proposed,
which no doubt he would have done, and made a successful piece of work
of it too, had not greater and more absorbing thoughts prevented him.

Many an argument did he have with the curate of his village (a
learned man, and a graduate of Siguenza) as to which had been the
better knight, Palmerin of England or Amadis of Gaul. Master Nicholas,
the village barber, however, used to say that neither of them came
up to the Knight of Phoebus, and that if there was any that could
compare with him it was Don Galaor, the brother of Amadis of Gaul,
because he had a spirit that was equal to every occasion, and was no
finikin knight, nor lachrymose like his brother, while in the matter
of valour he was not a whit behind him. In short, he became so
absorbed in his books that he spent his nights from sunset to sunrise,
and his days from dawn to dark, poring over them; and what with little
sleep and much reading his brains got so dry that he lost his wits.
His fancy grew full of what he used to read about in his books,
enchantments, quarrels, battles, challenges, wounds, wooings, loves,
agonies, and all sorts of impossible nonsense; and it so possessed his
mind that the whole fabric of invention and fancy he read of was true,
that to him no history in the world had more reality in it. He used to
say the Cid Ruy Diaz was a very good knight, but that he was not to be
compared with the Knight of the Burning Sword who with one back-stroke
cut in half two fierce and monstrous giants. He thought more of
Bernardo del Carpio because at Roncesvalles he slew Roland in spite of
enchantments, availing himself of the artifice of Hercules when he
strangled Antaeus the son of Terra in his arms. He approved highly
of the giant Morgante, because, although of the giant breed which is
always arrogant and ill-conditioned, he alone was affable and
well-bred. But above all he admired Reinaldos of Montalban, especially
when he saw him sallying forth from his castle and robbing everyone he
met, and when beyond the seas he stole that image of Mahomet which, as
his history says, was entirely of gold. To have a bout of kicking at
that traitor of a Ganelon he would have given his housekeeper, and his
niece into the bargain.

In short, his wits being quite gone, he hit upon the strangest
notion that ever madman in this world hit upon, and that was that he
fancied it was right and requisite, as well for the support of his own
honour as for the service of his country, that he should make a
knight-errant of himself, roaming the world over in full armour and on
horseback in quest of adventures, and putting in practice himself
all that he had read of as being the usual practices of
knights-errant; righting every kind of wrong, and exposing himself
to peril and danger from which, in the issue, he was to reap eternal
renown and fame.

http://www.online-literature.com/cervantes/don_quixote/5/

K.J. Trübner
Erstes Kapitel.
Handelt von dem Stande und der Lebensweise des ruhmvollen Edlen Don Quixote von la Mancha.

In einem Dorfe von la Mancha, dessen Namen ich mich nicht entsinnen mag, lebte unlängst ein Edler, einer von denen, die eine Lanze auf dem Vorplatz haben, einen alten Schild, einen dürren Klepper und einen Jagdhund. Eine Olla, mehr von Rind- als Hammelfleisch, des Abends gewöhnlich kalte Küche, des Sonnabends arme Ritter und freitags Linsen, sonntags aber einige gebratene Tauben zur Zugabe verzehrten drei Vierteile seiner Einnahme. Das übrige ging auf für ein Wams vom besten Tuch, Beinkleider von Samt für die Festtage, Pantoffeln derselben Art, ingleichen für ein auserlesenes ungefärbtes Tuch, womit er sich in den Wochentagen schmückte. Bei ihm lebte eine Haushälterin, die die Vierzig verlassen, und eine Nichte, die die Zwanzig noch nicht erreicht hatte, zugleich ein Bursche, in Feld- und Hausarbeit gewandt, der sowohl den Klepper sattelte als auch die Axt zu führen wußte. Das Alter unsers Edlen war an den Funfzigern. Er war von frischer Konstitution, mager, von dürrem Gesichte, ein großer Frühaufsteher und Freund der Jagd. Es gibt einige, die sagen, daß er den Zunamen Quixada oder Quesada führte – denn hierin findet sich einige Verschiedenheit unter den Schriftstellern, die von diesen Begebenheiten Meldung getan –, obgleich es sich aus wahrscheinlichen Vermutungen schließen läßt, daß er sich Quixana nannte. Dies aber tut unserer Geschichtserzählung wenig Eintrag; genug, daß wir in keinem Punkte von der Wahrheit abweichen.

Es ist zu wissen, daß obgenannter Edler die Zeit, die ihm zur Muße blieb – und dies betrug den größten Teil des Jahres –, dazu anwandte, Bücher von Rittersachen mit solcher Liebe und Hingebung zu lesen, daß er darüber fast die Ausübung der Jagd als auch die Verwaltung seines Vermögens vergaß; ja, seine Begier und Torheit hierin ging so weit, daß er unterschiedliche von seinen Saatfeldern verkaufte, um Bücher von Rittertaten anzuschaffen, in denen er lesen möchte; auch brachte er so viele in sein Haus, als er deren habhaft werden konnte. Unter allen schienen ihm keine so trefflich als die Werke, die der berühmte Feliciano de Silva verfertigt hat, die Klarheit seiner Prosa und den Scharfsinn seiner Perioden hielt er für Perlen, fürnehmlich wenn er auf Artigkeiten oder Ausforderungen stieß, als wenn an vielen Orten geschrieben steht: Das Tiefsinnige des Unsinnlichen, das meinen Sinnen sich darbeut, erschüttert also meinen Sinn, daß ich über Eure Schönheit eine vielsinnige Klage führe. Oder wann er las: Die hohen Himmel, die Eure Göttlichkeit göttlich mit den Gestirnen bewehrt, haben Euch die Verehrung der Ehre erregt, womit Eure Hoheit geehrt ist. Mit diesen Sinnen verlor der arme Ritter seinen Verstand und studierte, die Meinung zu begreifen und zu entwickeln, die Aristoteles selbst nicht enthüllt und begriffen hätte, wenn er auch bloß darum auferstanden wäre. Er war nicht sonderlich mit den Wunden zufrieden, die Don Belianis austeilte und empfing, denn er gedachte, daß, wenn ihn auch die größten Meister geheilt hätten, ihm dennoch kein Antlitz übrigbleiben und sein Körper nur aus Narben und Malen bestehen könne. Doch gab er darin dem Autor Beifall, daß er sein Buch mit dem Versprechen eines unzuvollendenden Abenteuers beschließt, und oft kam ihm der Gedanke, die Feder zu ergreifen und es genau und wörtlich, wie jener versprochen, fortzuführen; auch hätte er es ohne Zweifel getan, wenn ihn nicht größere und anhaltende Gedanken abgehalten hätten. Es traf sich, daß er oft in Streit mit dem Pfarrer seines Dorfes geriet – der ein gelehrter Mann war und zu Siguenza graduiert –, wer von beiden ein größerer Ritter sei, ob Palmerin von England oder Amadis von Gallia. Aber Meister Nicolas, der Barbier desselbigen Ortes, meinte, daß keiner dem Ritter des Phoebus gleich sei, oder wenn sich einer mit ihm messen dürfe, so sei es Don Galaor, der Bruder des Amadis von Gallia, denn dessen Art und Weise sei für alle Fälle gerecht: denn er sei kein zimpferlicher Ritter noch eine solche Tränenquelle wie sein Bruder, auch sei er in Ansehung der Tapferkeit ebensogut beschlagen.

Kurz, er verstrickte sich in seinem Lesen so, daß er die Nächte damit zubrachte, weiter und weiter, und die Tage, sich tiefer und tiefer hineinzulesen; und so kam es vom wenigen Schlafen und vielen Lesen, daß sein Gehirn ausgetrocknet wurde, wodurch er den Verstand verlor. Er erfüllte nun seine Phantasie mit solchen Dingen, wie er sie in seinen Büchern fand, als Bezauberungen und Wortwechsel, Schlachten, Ausforderungen, Wunden, Artigkeiten, Liebe, Qualen und unmögliche Tollheiten. Er bildete sich dabei fest ein, daß alle diese erträumten Hirngespinste, die er las, wahr wären, so daß es für ihn auf der Welt keine zuverlässigere Geschichte gab. Er behauptete, Cid Ruy Diaz sei zwar ein ganz guter Ritter gewesen, er sei aber durchaus nicht mit dem Ritter vom brennenden Schwerte zu vergleichen, der mit einem einzigen Hiebe zwei stolze und ungeschlachte Riesen mitten durchgehauen habe. Besser vertrug er sich mit Bernardo del Carpio, weil er bei Roncesvalles den bezauberten Roland umgebracht, indem er die Erfindung des Herkules nachgeahmt, der den Antaeus, den Sohn der Erde, in seinen Armen erwürgte. Viel Gutes sagte er vom Riesen Morgante, der, ob er gleich vom Geschlechte der Riesen abstammte, die alle stolz und unumgänglich sind, sich allein leutselig und artig betrug. Über alle aber ging ihm Reinald von Montalban, besonders wenn er ihn sah aus seinem Kastell ausfallen, rauben, was er konnte, wenn er dann sogar das Bild des Mahomed von jenseits des Meeres entführte, welches ganz golden war, wie es die Geschichte besagt. Er hätte, um dem Verräter Galalon nach Lust Tritte geben zu können, gern seine Haushälterin und, als Zugabe, auch seine Nichte weggeschenkt.

Als er nun mit seinem Verstande zum Beschluß gekommen, verfiel er auf den seltsamsten Gedanken, den jemals ein Tor auf der Welt ergriffen hat: nämlich es schien ihm nützlich und nötig, sowohl zur Vermehrung seiner Ehre als zum Besten seiner Republik, ein irrender Ritter zu werden und mit Rüstung und Pferd durch die ganze Welt zu ziehen, um Abenteuer aufzusuchen und alles das auszuüben, was er von den irrenden Rittern gelesen hatte, alles Unrecht aufzuheben und sich Arbeiten und Gefahren zu unterziehen, die ihn im Überstehen mit ewigem Ruhm und Namen schmücken würden.

Категория: Художественный перевод: ИЯ (английский) - ПЯ (русский) | Добавил: Ксю
Просмотров: 2612 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]